середу, 16 грудня 2015 р.

Знаймо своїх героїв



З 2006 року в Україні офіційно прийнято відзначати 14 грудня як День вшанування ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС, адже саме цього дня було завершено будівництво саркофага над зруйнованим 26 квітня 1986 року у результаті вибуху четвертим енергоблоком Чорнобильської АЕС. Сотні тисяч людей з усього Радянського Союзу брало участь у ліквідації наслідків цієї жахливої катастрофи, та найбільше було жителів Української РСР. Було там і багато наших земляків. Сьогодні своїми спогадами ділиться житель с. Старого Міста, ліквідатор наслідків Чорнобильської катастрофи категорії II–А Ярослав Ількович Пелещишин.
-          Це вже був 1987 рік. Починалось літо, - розпочинає свою розповідь Ярослав Ількович. – На той час я працював трактористом у колгоспі с. Старого Міста «Шлях до комунізму». Вдома з роботи мене чекала любляча дружина Марія та двійко маленьких діток – шестирічний Іванко та трирічна Оля. Я спішив з роботи до сімї, а там того дня на мене чекала на мене ще й повістка з військкомату: «Зявитись у Бережанський військкомат». Не знав, ні для чого, ні куди треба буде їхати, але, як послушний громадянин своєї держави, поїхав, куди кликали.

Прибувши у призначений день і час у військкомат, нас, знову ж таки не повідомляючи нічого, посадили в автобуси й кудись повезли. Серед усіх призовників побачив й багато знайомих мені людей із навколишніх сіл. Це і Михайло Гнида з с. Гнильчого, і Дмитро Бакун із с. Мирного, з якими я ще донедавна підтримував теплі й дружні стосунки, - продовжує мій співрозмовник.
-          Була ніч, більшість із нас мирно спали, навіть не підозрюючи, що через рік Чорнобильської катастрофи нас можуть відправити туди – у саме пекло, - пригадує співрозмовник. – Аж, прибувши у Коростень Житомирської області, нам видали захисну форму і респіратори. Тоді вже й пояснень не потрібно було. Ми все зрозуміли – їдемо у Чорнобильську зону. З міста Коростеня їхали ми ще десь 70 кілометрів, і десь за стільки ж кілометрів від самого міста Чорнобиль розбили палатки, й там розмістився наш Прикарпатський полк. Недалеко, можна сказати по сусідству, був Прибалтійський полк. Одним словом, людей було дуже багато.
У Чорнобиль їздили позмінно. Коли пригадую ті часи, то зразу спливають спогади про те, як все ретельно мили й перевіряли дозу радіації. Бувало, що й митись приходилось по 3 – 4 рази на день, - пригадує Ярослав Ількович. – На самому реакторі ми працювали не більше 5 – 7 хвилин. потім зразу ж в душ. Весь одяг, в якому працювали викидали, ретельно мились і вдягали чисте вбрання. Покидаючи територію, кожному заміряли рівень радіації. Могли відправляти митись вдруге, а то й втретє, якщо доза радіації була завеликою. Те ж саме було із посудом, з якого ми їли. Його слід було мити у гарячій воді і по декілька разів, зберігати у целофанових пакетах. Мились і машини, у яких ми їздили. Заміри проводились і коли ми проїжджали 30-кілометрову зону, і коли 50-кілометрову також. Завжди у дорогу нам видавали пам’ятні карточки – інструкції, де було чітко розписано, що не можна робити у радіаційній зоні і як слід поводитись у різних ситуаціях. До сих пір пам’ятаю, що не можна було курити. Під час щоденних поїздок до Чорнобиля тепер пригадуються мені постійні мокрі дороги – їх теж весь час мили. Також кожного ранку медпрацівники брали у нас кров на аналізи.
Щодня у Чорнобиль ми не їздили. Якщо дозиметр у когось вже показував зависокий рівень радіації, то для таких була й інша робота. Оскільки я за спеціальністю тракторист, то відправили загортати могильники, де хоронили наш формений одяг та речі, що показували дуже високий рівень радіації, відгортати щебінь з дороги, яка вела до Чорнобиля.
Так трудився Ярослав Ількович, долаючи наслідки жорстокої екологічної катастрофи, впродовж цілого літа, за що після повернення був нагороджений грамотою Радянського Союзу. А в 90-х роках, вже за часів незалежної України, отримав почесну нагороду «Союзу Чорнобиль України» медаль «За заслуги».
Є багато героїв у нашій історії, і ліквідатори Чорнобильської катастрофи також належать до їх числа. То ж не забуваймо про них, а подякуймо за те, що ціною власного життя і, не шкодуючи власного здоровя, боролись із зло віщим атомом. Нехай же обминають їх усі тривоги і печалі, а Господь Бог пошле міцне здоровя, радість, злагоду і достаток у їхні сімї.


                                                                                             Марія Колодницька («Земля Підгаєцька»)



Немає коментарів:

Дописати коментар