Коли в пошуках
хліба насущного наприкінці 90-х років XX ст. опинився в
Чехії, не думав і не гадав, що омріяне «дитя» - Підгаєцький район, яке так
тяжко виношувалось і народжувалось наприкінці 1980, через 10 років стане
хронічним пацієнтом обласного бюджету, без постійних фінансових ін’єкцій якого
воно («дитя») перестало б існувати. Як може бути інакше, коли район, наскільки
мені відомо, дотується більш, як на 80 відсотків. Тоді як Герцаївський район на
Чернівеччині, що відновлений того ж часу рішенням Верховної Ради, не те що
процвітає, але серед інших районів Буковини довів своє право на самостійне
існування. Коли навколишні райцентри (Монастириська, Бережани, Галич, Козова,
Теребовля), незважаючи на скрутні умови сьогодення, все-таки знаходять у собі
ресурси будуватись, а чи щось, бодай, оновлювати, то вигляд Підгаєць, як
райцентру, гірший, ніж у післявоєнний час. Чому так? Що стало причиною краху
надій підгайчан на нове життя?
Чи праві ті
скептики, які щораз повторюють, що цього району не потрібно було взагалі? Адже,
крім апаратників у різних районних установах, нічого не змінилось. Чи це так? А
якщо так, то логічне запитання, майже за Шевченком: за що боролись?!
Так сталося волею
долі, що тоді я, як міський голова у 1990 – 1994 роках, був в епіцентрі тих
подій. Ба й більше, без фальшивої скромності, з усією відповідальністю тверджу,
що був (беру сміливість так сказати!) головним ідеологом відродження району, і
до того ж виконував всю чорнову роботу. Всі нитки цього, в багатьох моментах
захоплюючого, сюжету перебували безпосередньо у моїх руках чи узгоджувались у
діях з іншими сучасниками й творцями тих подій. Або принаймі був у курсі того,
що робили інші. Бувало, що втілював у життя ті підказки, що йшли зверху, з
області. Так було. І хоча коротка людська пам'ять, як твердять скептики, та все
ж ті, хто творив район, хто брав посильну участь у його творенні, без сумніву,
пам’ятають ті події.
Впродовж десяти
років існування Підгаєччини у пресі («Земля Підгаєцька») час від часу
появлялись інтерв’ю чи замітки, у яких зачіпались тема відновлення району, його
газифікація тощо. Притім факти, якщо свідомо не перекручувались, то свідомо
замовчувались – особливо, коли йшлося про роль тих чи тих осіб, зокрема про
мене.
Після довгих
вагань (а чи варто ворушити минуле?!) все ж відважився написати про події
десятирічної давності, не для слави своєї, а в ім’я того, щоби ще раз шановні
підгайчани – як жителі міста, так і району – всі, хто читатиме ці рядки,
переконались у великій істині народної мудрості: ЗГОДА БУДУЄ, А НЕЗГОДА РУЙНУЄ.
Яскравий приклад цьому – Підгаєцький район на всіх етапах боротьби за нього,
його становлення та «затяжної хвороби».
Саме в Чехії, де
працював підсобником у будівельних фірмах, була написана ця стаття, як
спогад-роздум про незабутні часи, і дещо пізніше видрукувана у нашій районній
газеті «Земля Підгаєцька» під назвою «Як це було» з підзаголовком «Як згода
будує, а незгода руйнує», присвячена 10-річчю відновлення Підгаєцького району.
Спогади є завжди
річчю суб’єктивною. Хтось може погодитись зі мною, хтось заперечити, хтось
засумніватись, а хтось і розлютитись. Це право кожного. Чітко усвідомлюючи це,
як і можливі наслідки, у відображенні подій цього часу намагатимусь бути
об’єктивним, щоб кожному віддати належне, аби і наступні покоління знали: як це
було і чим це скінчилося. Цього річ (2011) минає вже 20 років Підгаєцькому
району.
Щоб ми не
говорили про польський окупаційний режим у міжвоєнний період (1920 – 1930), все
ж та влада залишила по собі, принаймі, чудовий корпус нинішньої середньої
школи, корпус нинішнього аграрного ліцею. А що зробила сучасна українська і,
головне, місцева влада за 20 років?! Знищений, понівечений цілий комплекс
колишнього повітового суду, низки вілл та школи-інтернату. Цей комплекс
створювався впродовж десятиліть: доріжки, газони, спортмайданчик – вся
інфраструктура мала загалом чудовий вигляд. Що маємо там на сьогодні: корпус
гімназії, попри запевнення колишніх перших осіб району, вже сім років стоїть в
аварійному стані, світить своєю пусткою і, заглядаючи нам у душі, благає про
поміч. Нема вже тих перших осіб, які хотіли знести цю чудову пам’ятку
підгаєцької архітектури. Нема вже того районного депутатського корпусу, який
проголосував за її знесення, - не дивлячись на мої розпачливі заклики не робити
цього. Ходять біля школи і вчителі гімназії, які страшенно хотіли нового
приміщення, до гуртожитку місцевого ліцею, де тулиться гімназія. А те цокольне
страховисько нової будови ще довго нагадуватиме про нашу галичанську
безглуздість і віру в «доброго царя». Ось так минає 20-й рік животіння… Інакше
не скажеш.
За ті останні 20
років перші особи міста і району так і не спробували щось зробити ні у стратегічному,
ні у тактичному плані. Борсались,більше думаючи про себе (багато хто з них
їздить на новеньких автах – се видима частина їх «прожиткового мінімуму»). Але
для району, за великим рахунком, практично не зроблено нічого. Бо кілька
десятків робочих місць в «Імперії даху» «погоди» у соціально-економічному
розвитку району «не зробили». Мешканців міста, як і району загалом, стає менше.
Тому, залишаючи канву оповіді незмінною, доповнюю факти споминами,
документацією та іншими матеріалами з власного архіву. Власне тим, чого у Чехії
мені бракувало. Архів, на жаль, не є повний. Дещо знищилось, трохи розібрали
представники інших колишніх райцентрів, що приїжджали до нас, аби ми поділились
і досвідом, і матеріалами (Копичинці, Скалат, Заболотів Снятинського району
Івано-Франківської області). У ті часи чітко усвідомлював, що потрібно вести
хронологію кожного дня, та робити просто цього фізично не міг: занадто багато,
як на мене, колишнього сільського вчителя української мови та літератури, тоді
лягло.
Бувало часами
непереливки та допоміг вистояти фанатизм корінного підгайчанина з родини
Крамарчуків, тобто тверда впевненість у правоті своїх дій, коли йшлося про
газифікацію, район – все те, що було б на користь містові, а, отже, і людям. Це
компенсувало мою недосвідченість в адміністративній та господарській роботі на
перших порах мого перебування на посаді голови міськвиконкому.
З висоти прожитих
літ бачу, що саме недосвідченість на цій посаді призвела і до помилок, яких би
сьогодні не те, що не допустився, а за які і до сьогодні перед окремими людьми
відчуваю сором. Але так було. Так чи інакше, пам'ять зберегла основну канву
історії відновлення району, його газифікації, роботу над тим, аби місто
відродило свою економічну й культурну славу.
Кінець 1980-х
років ознаменувався великим піднесенням національної свідомості, патріотизму
мільйонів українців, помноженим на ненависть до комуністичного режиму. Всі
передові сили тодішнього Бережанського району згуртувались у Товаристві
Української Мови ім. Т. Шевченка. І коли 1990 року пройшли вибори, переважна
більшість представників демократичних сил, що стали депутатами того чи іншого
рівня, вийшли з рядів Товариства. Як сьогодні, в пам’яті моїй цей бурхливий вечір у невеликому залі
Музею української книги в Бережанах, який тоді очолювала глибоко шанована мною
Н. Волинець, коли висувались кандидати в депутати від демократичних сил.
Тодішнього мого однодумця В. Крука, з яким ми у ті пам’ятні роки провели багато
спільних дієвих й плідних акцій з метою відродження національного духу серед
населення краю, висунули кандидатом в депутати до обласної ради. Мене ж,
оскільки я був ще довіреною особою В. Федини, кандидата у Народні депутати
України, а також сам кандидат у депутати міської ради, висунули кандидатом у
районні депутати по Поплавському виборчому округу, аби таким чином взяти
більшість у «районному парламенті». Через нашу недосвідченість ми програли.
Депутатом не став, оскільки, швидко зорієнтувавшись, проти мене виставили
тодішнього голову колгоспу, тепер покійного Б. Прийму, боротись з яким було
мені важко. Та, загалом, по тодішньому Бережанському району демократичним силам
вдалося одержати значну перемогу.
Саме тоді
звернувся по допомогу до В. Крука і наш земляк, тодішній начальник РАПО З.
Раїнчук. Після розмови з ним В. Крук запропонував мені спільно поїхати до
представництв демократичних сил Бережанщини, щоб з їхньою допомогою
організувати Раїнчуку підтримку в боротьбі проти тодішніх районних керівників,
що уособлювали собою прогнилу компартію і совєтську владу. Про це вже згадував
свого часу у статті «Барикади в Підгайцях». Свої мотивації були і в З.
Раїнчука, і у В. Крука. Переконуючи мене у доцільності підтримки Раїнчука, Крук
висував аргументи, з якими було важко не погодитись: все таки він підгайчанин,
який знедоленій Підгаєччині на цьому посту допоможе, і, звичайно, активно
сприятиме відкриттю пам’ятника Т. Шевченку в Підгайцях. Забігаючи наперед, слід
віддати Раїнчуку належне – таки багато допомагав на початках, коли бюджет
Бережанського району був у його руках.
Таким чином,
демократичні сили погодились, подавши йому попередньо список осіб, яких хотіли
побачити на тих чи інших посадах в районних структурах. Це була свого роду
умова, позаяк кандидатуру З. Раїнчука протиставляли тодішнім районним
керівникам. У напруженій боротьбі Раїнчук переміг. Тоді я вже був головою
виконкому Підгаєцької міської ради народних депутатів, а покійний Б. Дзядикевич
– головою міської ради. Цьому передувала не менш напружена боротьба. Міську
раду тоді очолював її нинішній голова В. Берестецький. Наші (членів осередку
Руху) наміри спочатку були скромні: одержати депутатські мандати, аби знати, що
робиться у міській раді. На той час автор цих рядків вже був обраний головою
новоствореного осередку Руху в Підгайцях.
Той, хто пам’ятає
ті часи, може підтвердити, що стати членом Руху було відвагою, як перед тим – у
1988 – 1989 роках пропагувати ідеї Товариства української мови. Цілий
переполох, наприклад, був у Степівській восьмирічній школі, коли мене, вчителя
української мови та літератури місцевої школи, саме за цю провину викликав на
«червоний килим» тодішній другий секретар райкому партії.
У Староміському
сільському клубі, який тоді очолював мій товариш і однодумець Я. Жук, зібралась
група хлопців: П. Вовк, М. Вовк, В. Бялко, І. Хміль, Б. Солуйко та інші – аби
утворити осередок Руху. На це засідання я не запросив шановного В. Крука, бо
вважав, що не треба ставити під один удар голову Товариства української мови у
Підгайцях й одночасно голову оргкомітету по спорудженню пам’ятника Т. Шевченку.
Вважав, що він і так рухівець вже давно. А ось багатьох інших пізніших
активістів тоді не було. Це була, з дозволу сказати, друга хвиля припливу у
Рух, коли стало ясно, що поступ Руху вже ніхто не зупинить.
Не погодивши з
ніким із присутніх у залі, Петро Вовк запросив по Службі Божій всіх вірян з
церкви Св. Юра у клуб. Піднесення було велике. Люди масово вписувалися у Рух.
Та досі мене гризе сумнів у доцільності такого заходу – у Рух пішли
неперевірені люди, часто несвідомі того моменту, тих завдань, які перед собою ставив
Рух, - здобуття незалежності України, яке уособлювалось з наведенням порядку на
місцях.
А часто були такі
випадки, коли один з так званих «рухівців», наприклад, начепивши значок РУХу на
груди, пхався посеред усіх у млині в Підгайцях, бо він, мовляв, мусить бути
першим, бо з РУХу. Коли вже згадав прізвище Я. Жука, то не можу не віддати йому
належне за ту надзвичайну активність й винахідливість, патріотизм, коли він
всього-на-всього сільський завідувач клубу, а організовував такі акції, що зал
тріщав від переповнення. Акції, були кожним кроком у піднесенні національного
духу українців. І це без перебільшення. Згадаймо і огляд вертепів, і «Не
журись» зі Львова, і виступ Назарія Яремчука, і… І як мені шкода, коли такий
ініціативний хлопець, природжений «культмасовик», не дістав свого часу
вакантної посади директора Народного дому в Підгайцях.
Отже, обрання
мене депутатом міської ради рухівці однозначно оцінили як перемогу. Але у
зв’язку з поділом посади голови міської ради появилась можливість претендувати
на посаду голови виконкому. Було висунуто мою кандидатуру. Сумнівався досить,
та В. Крук переконав таки, аби відважився.
І тодішні
депутати зі змішаним почуттям (що докаже вчорашній сільський вчитель?!)
підтримали мою кандидатуру. Перемога демократичних сил за підтримки людей, яких
організував П. Вовк, була повною і беззастережною. Та це лише один бік медалі –
одержати владу. Другий – доказати, що ти того вартий, зробивши корисне як для
міста, так і для людей.
Так люди повірили
в нові зміни. І одразу ж: ми тебе обрали – мусиш зробити. Такої ж думки були
майже всі рухівці. Але забули, однак, що бюрократична машина існує далі, що
прокуратура далі дотримується тих чинних законів СРСР, яких ніхто не
скасовував. Що іменем партії не накажеш, ніхто її на той час вже не боявся. А
до того ж почали на повну силу розпалюватись міжконфесійні конфлікти.
Розпочались так звані «шкарпетково-сметанні» проблеми, коли товари приходили в
крамниці і зникали швидше, ніж люди отоварили свої купони. До того ж 26 травня
1990 року пройшов Підгайцями смерч і наробив багато лиха. І ось в таких умовах
довелось діяти мені як голові міськвиконкому. Не кажучи вже про щоденні роботи
по місту, аби воно нормально функціонувало (вода, світло, сміття, каналізація
тощо).
Великою подією
був для нас приїзд в Україну нашого земляка з Америки Тараса Гунчака. Ми втрьох
(З. Раїнчук, В. Крук і автор цих рядків) відвідали його у Львові під час одного
з перших приїздів. Саме тоді, опріч іншого, виникло питання відновлення району.
Першим цю думку висловив З. Раїнчук, що мене здивувало, адже попередньо розмови
на цю тему не було. Можливо, помиляюсь. Ця перша зустріч з Гунчаком, без
сумніву, великою людиною і щирим патріотом – як України, так і Підгаєччини,
була не останньою.
Заради
справедливості, як з’ясувалося
пізніше, про відновлення району заговорила і молодь: Борсук, Солтис та ін. –
всього 68 підписів у замітці «Ліквідований район вимагає». Так на моєму столі в
міськраді від самого початку і появились дві папки: «За Підгаєцький район» і
«Газифікація». Зі всіх поставлених перед собою завдань вирішення цих проблем
для мене стали найголовнішими. Проблему відновлення діяльності залізниці вважав
дещо віддаленою перспективою.
Як і з чого
починати? Куди звертатись? Що зробити, щоб мрія стала дійсністю? Що було в
активі? По-перше, була сприятлива ситуація в цілому по Україні, тобто, були
випадки відновлення районів. По-друге, була тверда віра в слушності своїх дій.
По-третє, бажання людей Підгаєччини. І тільки знав одне – треба діяти від низу
(створювати широку громадську думку) і до верху, тобто знайти людей на кожному
щаблі влади, які би сприяли. Явище відоме у світі й зветься лобізмом. Звичайно,
що плану як такого в мене не було (тобто не знав ще до кого і як треба
звертатись тощо). Вдалось, але не з неба впало…
Тому відновлення
району почали у двох напрямках: а) відновлення самостійних одиниць у місті,
зокрема утворення МТС, розпочали активну підготовку до відкриття банку тощо; б)
зондування у владних обласних коридорах реакції на можливість відновлення Підгаєцького
району. Зондування почалось з того, що, порадившись з В. Круком, ми появились у
тодішнього першого заступника голови облвиконкому Б. Бойка. Тепер – це відомий
на всю Україну ренегат, який голосував за те, щоб зняти В. Ющенка, а тоді він
очолював Крайовий Рух, і ми, рухівці, були його підлеглими. Тоді ми з
Володимиром Круком свято вірили у те, що нові сили у владі допоможуть нам. Б.
Бойко пообіцяв підтримку новоствореної тоді в депутатському корпусі
демократичної Народної ради. Таким чином, В. Крук був тим справжнім лобістом,
хто в обласній раді активно відстоював інтереси відновлення Підгаєцького
району. Інший депутат обласної ради З. Раїнчук більше терпів від кпинів своїх
колег, членів КПРС, й одночасно адміністраторів за те, що був обраний від блоку
демократичних сил, що до того ще й хоче самостійного Підгаєцького району. А це,
з його слів, не було легко. Зрештою, про свою депутатську діяльність вони
обидва, зрозуміла річ, могли б розказати багато більше. Як би там не було, В.
Крука вважаю єдиним підгаєцьким депутатом в області, який тоді активно
відстоював бодай одне, але дуже важливе питання для Підгаєччини. Відновлення
району висіло на волоску. На черговому засіданні сесії обласної ради народних
депутатів, коли питання відновлення Підгаєцького району почало набирати
обертів, виступив голова обласного планово-економічного комітету, тоді відомий
всьому Тернопіллю поет й економіст, нині покійний, хай земля йому буде пухом,
В. Вихрущ. У соєму загалом позитивному виступі для Підгаєччини він сказав, що
для створення адміністративного апарату, будинків під установи потрібно
приблизно 28 млн. крб. – на той час достатньо велика сума. Це викликало
негативну реакцію в залі. В. Крук не тільки переконував в залі депутатів, що це
не так, але й з книгою «Підгаєцька земля» на другий день був готовий грудьми
стати на захист району, тобто виступити перед депутатами. Та В. Вихрущ під час
свого виступу на другий день зняв напругу, заявивши про створення комісії по
вивченню цього питання, зокрема виявлення шляхом анкетування у двох зонах –
Золотниківській Теребовлянського і Підгаєцькій Бережанського районів, підтримки
цієї думки.
Забігаючи
наперед, все ж не можу дозволити собі погодитись з твердженням окремих людей,
що тільки Б. Бойко має заслугу у творенні Підгаєцького району. Він і Народна
Рада були тільки частиною – дуже важливою, але лише частиною єдиного плану з
відновлення району. Наводжу висловлену думку Б. Андрушківа, безпосередньо
причетного до творення району: «Є факти, а від мене залежить як їх подати у доповідній
записці». Тож виробити позитивну думку керівників області, яка би з
відповідними аргументаціями потрапили у папки обласних депутатів, виробити було
непросто. Реакцією на виступ В. Вихруща на обласній сесії стала моя розлога
стаття «Підгайці хочуть стати райцентром» у тодішній обласній газеті, яка дала
потужний поштовх до битви за район. Постійне курсування між тодішнім головою
облвиконкому В. Олійником, заступником голови облради Я. Карп’яком, В.
Вихрущем, його першим заступником Б. Андрушківим, хлопцями з економічного
комітету (П. Чернечинцем та ін.) було моєю невидимою роботою, яка поволі, але
невпинно давала свої результати, тобто не давала заснути ідеї та водночас
здійснювати практичні кроки.
На обласному
рівні прийняли рішення про анкетування, розіслали розпорядження голови
облвиконкому керівництву Бережанського і Теребовлянського районів. Все це
робилось за моєї участі. Це тривало не один місяць і вимотувало достатньо сил і
нервів, окрім того, що була інша, загальніша робота по місті.
Отже, коли був
виготовлений пробний зразок анкетування, повіз його до Бережан, аби показати З.
Раїнчукові. В цій анкеті йшлося про відновлення Підгаєцького району в межах
1962 року. Раїнчук подав ідею розширити рамки анкети. Він запропонував ставити
питання про відновлення історичної справедливості – район в межах 1939 року.
Після цієї редакції анкета була остаточно затверджена і роздрукована та
розпочався сам процес анкетування.
У сесійний зал
міської ради були запрошені голови господарств, голови сільських рад
Підгаєцької зони Бережанського району. Попередньо мої заступники Н. Стьопочкіна
і Б. Дзядикевич з’ясували кількість
людей з правом голосу у кожній сільраді, підрахували і підписали. Тоді була
зроблена перша велика помилка. Я особисто не ставив під сумнів той факт, що всі
села Підгаєцької зони проголосують «за». На жаль, не так сталося, як гадалося. Шумляни,
Божиків, Квіткове, Слов’ятин
в більшості своїй були «проти». Так, наприклад, Божиків 45% був «за», а 55%
анкетованих були «проти». Тільки Волощина і Боків однозначно у переважній
більшості були «за».
Чому так сталося?
По-перше, не була попередньо досліджена громадська думка, не було вияснено,
чому багато «проти». Як пізніше з’ясувалось, причин, переважно, було дві: а) міжконфесійна; б) негативна реакція
певної групи людей в тому чи іншому селі, які мали вплив: керівники господарств
чи голови сільрад. Міжконфесійна проблема виражалась у тому, що поміж
православними активно поширювалась думка, що з переходом в Підгаєцький район
всіх зроблять греко-католиками. В іншому випадку, наприклад, тодішній директор
радгоспу зі Слов’ятина (Косовський з Тернополя) зайняв різко негативну позицію
щодо Підгаєцького району: «Відбудовували Бережани, а тепер будемо відбудовувати
Підгайці». Через те, що одному мені було важко встигати всюди, я домовився з З.
Раїнчуком, аби він зайнявся тими проблемними селами. Як виявилось пізніше, цю
роботу він вів поверхово. Я ж на себе взяв Золотниківську зону. Після того, як
було вислано відповідне розпорядження в Теребовлю, місцеве керівництво в особі
перших керівників райкому партії (Фірман) і райвиконкому (Кучер) зайняли
негативну позицію, хоча Золотниківщина для Теребовлі була завжди більмом на
оці. Як з’ясувалося пізніше,
інтереси для спротиву були: А. Кучер був депутатом районної ради від Бурканова,
а партії в особі «товариша» Фірмана та його помічників на місцях, мабуть,
засвербіло в носі, коли про демократична газета міської ради «Теребовлянські
вісті» опублікувала невеличку замітку про те, що відновлений Підгаєцький район
буде першим районом без райкому партії. Можливо, були інші невідомі мені
мотиви. Фактом є те, що коли мене на початках на Золотниківщині сприймали де
позитивно (Соснів), а де нейтрально (Маловоди), то після негласного наказу з
району голови колгоспів і сільрад, а також парторги почали займати негативну
позицію – де відчутну, а де приховану. Більше того, у пресі розпочали активну
кампанію проти відновлення Підгаєцького району і проти моєї особи зокрема.
Анкетування
відбувалось у значно складніших умовах. По допомогу звернувся до
Теребовлянського РУХу (Лисий) та місцевих голів осередків РУХу. Побував майже у
кожному селі Золотниківської зони. Неодноразово виступав по селах сам, залучав
й інших людей. Як реакція на негативну пресу появилась моя стаття «Підгаєцькому
району – «так»» у газеті «Теребовлянські вісті», у якій навів результати
анкетування понад 3600 мешканців Золотниківщини. Більшість була за те, щоб
приєднатись до Підгаєцького району. Однак, коли Котузів, Вага, Михайлівка,
Зарваниця, Бронгалівка, Соснів були, наприклад «за», то Бенева, Багатківці
більше тяжіли до Козівського району. А голова сільської ради Золотників зайняв
різко негативну позицію. Ба, більше того, наперекір розпорядженню облвиконкому,
на спеціально скликаній позачерговій сесії прийняли ухвалу: заборонити С.
Колодницькому на території Золотників проводити анкетування. Негативний
наслідок для нас мав застосований А. Кучером старий, але дієвий прийом
комуністів: демагогічне замилювання очей. Такою мильною булькою стала
газифікація Золотниківщини. Кучер навіз і порозкидав труби для газифікації. На
тому й закінчилося – труби лежали до 2002 року. Однак свою чорну справу
демагогія зробила: дуже багато як керівників, так і рядових мешканців повірили
Кучеру. Варто зазначити, що пізніше, коли реально треба було газифікувати нашу
святиню – Зарваницю, то гостро постало питання, звідки тягнути газопровід
високого тиску: з Підгайців, а чи зі старої нитки Дашава – Київ. Вирішили на
користь останнього, аби Підгайці не мали ані найменшого шансу мати якісь
«претензії». Поміж тим, активно застосовував й інші заходи для пришвидшення
справи відновлення Підгаєцького району. Зокрема, були ініційовані поїздки і
звернення міських ветеранів війни і праці на чолі з Д. Присяжним до тодішнього
першого секретаря обкому партії І. Бойка, аби і комуністи-депутати, якщо б не
проголосували «за» Підгаєцький район, то, принаймі, не були б «проти».
Однозначно змушений був гостро реагувати і на напади з боку бережанців. Мені
вдалося знайти можливість висвітлити проблему відновлення Підгаєцького району
на УТ-1, що й було зроблено двічі. Фінансову підтримку надали окремі голови
колгоспів за сприянням З. Раїнчука.
Всі події
відбувались на тлі гострої політичної й міжконфесійної боротьби. Вирішуючи
господарські справи міста, в силу посади,змушений був перебувати в епіцентрі
тодішніх подій. Через мою недосвідченість та за допомогою так званих «добрих
людей» доходило до того, що релігійні фанати в міській раді дерли на мені
сорочку, двічі порушували питання про зняття мене з посади. Однак тодішній
прокурор району М. Люшненко, переглянувши рішення виконкому і сесії, нічого
анти законного не побачив. Все ж був один момент, коли моє перебування у
міській раді замалим передчасно не закінчилось на радість моїм
«доброзичливцям», які, засліплені релігійним фанатизмом, опріч того не бачили й
не хотіли бачити нічого. Здається, в січні 1991 року було прийняте рішення про
поєднання посад голови ради і голови виконкому. Таким чином на сесії міської
ради мене зіткнули ніс в ніс з Б. Дзядикевичем. Якщо пам'ять мене не зраджує,
то було 11 січня. Запам’яталось це тому, що того дня увечері поїхав, за
домовленістю у с. Бурканів Теребовлянського району, аби продовжувати агітацію
за район. Зі мною були і наші «Світозари», які дали чудовий різдвяний концерт.
Сесію, правда, було відкладено, оскільки депутати не так були проти моєї
персони, як, за висловом тодішнього депутата Є. Юркевича, переймалися тим, що
буде з Б. Дзядикевичем, який на другий день однозначно висловився за те, аби
головою був я. Справу врятував З. Раїнчук, який прислав свого представника Я.
Любовицького для з’ясування
проблеми. Так тоді і появилась посада заступника голови виконкому, якої до того
не було. Цю посаду й обійняв Б. Дзядикевич – таким чином напругу зняли.
Боротьба за район
продовжувалась. Поряд з відновленням району активно проводилась робота з
газифікації міста і краю. Цю проблему свого часу я висвітлював в інтерв’ю
«Підгайчани чекають…». На цьому зупинюсь дещо докладніше, аби люди знали, з
якими труднощами дався газ. А по-друге, щоби раз і назавжди позбутись
перекручень і брехні…
У квітні 1990
року, приблизно через місяць, як став головою виконкому, приходить з Тернополя
рахунок на оплату проведених геодезичних робіт (приблизно 6 тис. крб.). З
допомогою З. Раїнчука (тоді начальника РАПО) рахунок було оплачено. Цікаво
було, звідки взялася така сума, звідки «ростуть ноги»? Б. Дзядикевич обережно
натякнув, що цим питанням займався ніби В. Берестецький (колишній голова
міськвиконкому), який ніби мав зв'язок з Києвом. Більше місяця після виборів В.
Берестецький передав ключі і печатку через Н. Стьопочкіну. Що ж, пригадав собі
арабську мудрість: коли Магомет не йде до гори, то гора йде до Магомета.
Зустрівшись з ним, відверто сказав: як сталось, так сталось, але місто і люди
від цього не повинні страждати. Тому, якщо він – підгайчанин, то повинен дати
свої вихідні дані (зв’язки, телефон тощо), аби продовжувати розпочату справу.
Правда, дав.
Зв’язався
телефоном з хлопцями з Київського проектного інституту. 13 травня 1990 року,
одразу після свого виступу на відкритті пам’ятного хреста «Жертвам сталінізму»
на честь сумної дати – загибелі 11 травня 1941 року 49-ти допризовників,
навантажений «дарами» Підгаєцької землі поїхав до Києва. І вже у вересні того ж
року ми мали проект газифікації міста. Пізніше ті ж хлопці розробили також
схему газифікації Підгаєцького куща Бережанського району (фінансував З.
Раїнчук). Але це був лише проект по місту, а хто ж буде фінансувати роботи, а
як дістанеться газ до Підгаєць? Адже проект траси газопроводу високого тиску на
свій страх і ризик розробляв Староміський колгосп (голова – В. Панченко) через
свого співробітника зі Львова Й. Ріммеля. Коли б Україна мала без перебільшення
побільше таких людей, як Василь Панченко – скромних, розумних і відданих, то
нині ми би не були у такій глибокій кризі. А результат – невдячність, втрачене
здоров’я та передчасна
старість і логічний кінець. Варто було б підгайчанам знати правду про
газифікацію від самих початків, бо занадто багато спекуляцій на цю тему. Але
зупинюсь на основному.
Ю. Черевко, нині
покійний, великої душі людина, справжній патріот-підгайчанин, тоді заступник
голови колгоспу у Старому Місті, щораз наголошував, аби я шукав труби, бо
проектна документація ось-ось буде. Він вклав майже всю душу у газифікацію, а
на запаленні вогню так і не був присутній. Згадали про нього в останній момент.
Як сам признався, він заховався, бо було йому прикро, що не оцінили його вкладу
належним чином. З тим жалем, очевидно, і помер. Отож в пошуках труб опинився в
коридорах Львівського тресту «Укрзахіднафтогазбуду» (керівник С. Майкович). Там
мене уважно вислухали і пішли зі мною двома поверхами нижче, де знаходився
трест «Львівтрансгаз». Так доля звела мене з людиною, яка, на моє переконання,
відіграла ключову роль у тому, що Підгаєччина має газ. Це був відповідальний
працівник відділу капітального будівництва компанії Роман Лесько. У той момент
він у кабінеті захоплено ділився із співробітниками про поїздку на Запоріжжя з
нагоди святкування 500-річчя козацтва.
Не кривлячи
душею, виклав начистоту, що я вчорашній сільський вчитель української мови і
літератури, що був головою осередку Руху, що Рух «кинув» мене на посаду голови
міськвиконкому, що хочу зробити щось корисне для свого міста – провести газ, а
тому тут і прошу їхнього сприяння. Ще трохи розпитавши мене, він несподівано
сказав: «Ну, раз так, - я тобі допоможу». Далі було знайомство з головним
інженером тресту Р. Ковалем. Виявляється «Львівтрансгаз» виступав завжди
замовником, а замовлення виконував трест «Укрзахіднафтогазбуд». Згодом були
поїздки до Тернополя і до Львова, у санаторій в Брюховичах на зустріч з
відповідальним працівником «Укргазу» - але це вже інша історія.
Скажу тільки, що
саме 6 грудня 1991 року у сесійній залі міської ради у присутності голів
колгоспів й організацій Підгаєччини керівник тресту С. Майкович, показуючи в
мій бік, сказав: «Завдяки цій людині ви попали в останній вагон поїзда, що
відходить, тобто вас включили в план і виділили на початок 1992 року 4 млн. крб.».
Додам, що на нараді були ключові особи зі Львова, Тернополя, Івано-Франківська.
Далі пішла вже технічна сторона – будівництво газопроводу. Але це вже інша
історія, як рівно ж історією стали і мої поїздки з нині покійним Ю. Черевком і
В. Рокецьким з Носова, щирим патріотом, що відсидів 5 років політичної тюрми в
Удмуртії за часів совєтського режиму, до Тюмені, де урядував на посаді
губернатора його рідний брат Л. Рокецький. Був з нами і Л. Фанга. Доводиться
тільки, між іншим, гірко жаліти, що ми не використали на всі 100% таку чудову
можливість, таку потужну силу як Левка Рокецького для відродження району.
Амбіції і ще раз амбіції…, на жаль, зіграли свою чорну справу.
Чи той факт, як і
звідки взялись гроші на газифікацію міста? А історія цеху «Молібден»? а робота
з українською, юдейською та польською діаспорами з прицілом на туристичний
бізнес? І таких «а» - багато.
Повернемось,
одначе, до подальшої сюжетної інтриги відновлення району. Цілий 1991, як і
попередній 1990-ий рік пройшов для підгайчан з великим напруженням. Мітинги…
мітинги… то був період! У 1990 році, зокрема 15 липня відбувся у Підгайцях
мітинг на підтримку демократичних сил у Верховній Раді України (тоді УРСР і 16
липня, як відомо, була ухвалена історична Декларація про суверенітет України).
Мітинг, як переважно на ті часи, закінчився міжконфесійною сваркою. Було
попутно обпльовано Я. Демидасем і мене (мовляв, вже хлепнув з комуністичного
корита). Та головне те, що виступав і наш народний депутат Левко Горохівський.
Але так він швидко втік, що змушений був наздогнати його у Монастириськах, аби
вручити звернення сесії депутатів міської ради з проханням порушити питання у
Верховній Раді про відновлення Підгаєцького району, на що він без ентузіазму
погодився. Забігаючи наперед, скажу, що він, практично, нам і не допоміг у
боротьбі за район. Хіба що, можливо, проголосував. А коли виникла пізніше
проблема Шумлян, то він повівся як «істинний політик». У Шумлянах обіцяв, що
твердо буде домагатись переходу села саме у Бережанський район, а у Підгайцях
не менш «твердо» обстоював позицію єдності району, поки обурені шумлянці самі ж
його не викрили. На власні вуха чув.
Для підгайчан,
зокрема, 1991 рік був важливим з двох моментів (не беру до уваги міжконфесійні
конфлікти): а) буде чи не буде Україна самостійною? б) буде чи не буде
Підгаєцький район? Це було предметом розмов номер один від поважних мужів до
повсякденних жіночих балачок.
На літо 1991 року
вже був впевнений у тому, що все буде добре, однак: не кажи гоп, поки не
перескочиш. Тому волів мовчати. Тодішній голова облвиконкому В. Олійник (твердо
переконаний, що це на той час був не тільки уродженець Тернопілля, але на цій
посаді щиро прагнув і робив все залежне від нього в тих умовах, аби
Надзбручанський край був економічно сильним) в одній із розмов зі мною не був
особисто проти відновлення району у Підгайцях, але вочевидь боявся, що у
відкриті двері почнуть пхатися всі одразу «колишні» райцентри (Скалат,
Копичинці, Вишнівець та ін.), але раз на 5 років, то інша річ. Тим часом в
економічному комітеті активно проводились розрахунки. Тодішній заворгвідділом
облвиконкому Я. Давидович готував питання Підгаєцького району на сесію обласної
ради і одночасно зондував, що там і як у секретаріаті Верховної Ради УРСР.
Автор цих рядків був активно задіяний у цих процесах. Так минуло літо 1991
року.
Початок вересня
для Підгаєччини став визначальною віхою на обласному рівні. Бути чи не бути
Підгаєцькому району? Як же розвивались події чи, правильніше, що передувало
сесії Верховної Ради? 2 вересня 1991 року Підгаєцька команда у складі: Ю.
Черевка, Л. Фанги, В. Рокецького та С. Колодницького вилетіла зі Львова на
зустріч з Л. Рокецьким для його допомоги
у газифікації і налагодженні співпраці. На початок на газифікацію у резерві ми
мали на складі Староміського колгоспу вагон цукру (заслуга З. Раїнчука).
Третього вересня ми зустрілися з Л. Рокецьким і мали плідну розмову. Л. Фанга і
Ю. Черевко відлетіли у Сургут, аби домовитись про газорозподільну станцію. Ми з
В. Рокецьким одразу взяли курс на Київ, оскільки 4 вересня мала відбутися сесія
обласної ради, на якій планувалося порушити питання надання статусу райцентру Підгайцям. Спеціально на цю
сесію ми впросили приїхати Тараса Гунчака з Києва. В. Крук в поті чола вів
роботу з депутатами (вони могли б докладніше розповісти про перебіг подій у
сесійній залі). Ми ж прилетіли 4 вересня у Бориспіль, відразу на таксі
переїхали на летовище Жуляни, де на нас вже чекали квитки до Тернополя. Але ми
спізнились на 5 хв., і посадка була закінчена. Бігом (метро, тролейбус) на
автовокзал. Даремно… Знову залізничний вокзал, у прострації подзвонили у
Тернопіль до хлопців з економічного комітету. Ті заспокоїли: все йде нормально.
І лише в кінці дня ми довідалися, що, рішення було позитивним. Виступали заступник
голови облвиконкому, голова обласного економічного комітету В. Вихрущ і наш
земляк з Америки Т. Гунчак. Тут же з Володею пішли до ресторану і в піднесеному
настрої, хоча й змучені, відсвяткували перемогу підгайчан у гаморі багато
чисельного люду. Далі сіли у Львівський експрес і вранці були на Галицькій
асамблеї, що тоді якраз проходила у Тернополі. Там зустрілися з Тарасом
Гунчаком і щиро йому подякували. Після сесії В. Вихрущ влаштував невелику
гостину, де у неформальній обстановці з теплотою відзначили і мої заслуги у
відновленні району, наразі на обласному рівні.
Через якийсь час
мені зателефонував Я. Давидович
(пізніше секретар ЦВК): «Степане, сьогодні везу папери в секретаріат Верховної
Ради. Дай знати Героновичу (З. Раїнчуку), щоб негайно їхав до Києва». 5 днів
Раїнчук переконував «київських хлопців» у життєво важливій необхідності надання
статусу райцентру Підгайцям. А треба визнати, що «переконувати» він вміє. Таких
поїздок було декілька, і кожна була кроком вперед у матеріалізації ідеї
створення Підгаєцького району. Та раптом осічка. З Тернополя зателефонував В.
Вихрущ: «Степане, нам повернули документи з Києва на доопрацювання. Маємо ще
місяць. Твоє завдання – попрацювати з селами, аби розширити межі району». Що ж
сталося? Рішення сесії Тернопільської обласної ради народних депутатів звучало
так: «Утворити Підгаєцький район з центром в місті Підгайці». Секретаріат
Верховної Ради України повернув документи лише тому, аби чітко видно було ще й
рішення сесії кожної сільської ради. Очевидно, таке уточнення зробили тільки
тому, що подібно тодішній депутат Леонід Кравчук на своєму виборчому окрузі на
Вінничині допоміг відновити колишній район. Однак одне село в центрі
відновленого району встало на дибки. І треба було багато зусиль, аби погасити
вогонь. Така ситуація повторилася власне у нас з селом Шумляни. Так було.
Тодішній вересень
викликав хвилю нової активності. Виконком міської ради став подібним до
Народного Дому у Львові 1 листопада 1918 року, коли проголошували ЗУНР. Із
Богдан Дзядикевичем письмово розподілили обов’язки, хто і куди поїде, хто має
машину і бажання повезти людей в Золотниківську зону, в те чи те село. Списки
осіб були у покійного Богдана Дзядикевича, а у мене зберігся лише один аркуш,
який він власноручно писав. Хай вибачать мене ті підгайчани, кого не згадав.
Насамперед були залучені підгайчани – вихідці із Золотниківщини: Б. Василишин
(Багатківці), покійний М. Бадран (Соснів) та інші, пов’язані із
Золотниківщиною. Всі вони допомагали, переконуючи своїх товаришів. Таким чином,
бодай, по пам’яті назву хоча б декого: В. Крук, І. Івашко, Р. Крамарчук, З.
Німчинський, П. Вовк, Г. Голощук, Є. Дусанівський та багато-багато інших
підгайчан. А збуджений «прийомом» надрічанців І. Кіяк разом з командою не міг
заспокоятися, розповідаючи, як доярки на фермі мало що не вилами їх гнали. Було
по-всякому. Де з могоричем зустрічали, а де з вилами. Владик (Володимир) Бухта
із Зарваниці твердо стояв зі своїми односельцями за Підгайцями. Та не судилося.
Коли голова сільради Вишнівчика був позитивно налаштований, то вчительство
місцевої середньої школи було різко проти.
Всякого довелося
вислуховувати мені від людей з тієї зони: і доброго, і злого. Як рівно ж і тим,
хто був зі мною там у цей напружений період. Пощастило тільки у Вазі,
Михайлівці й Бронгалівці. Там було залучено родину Кошитарів з Підгаєць та
покійного Пастухевича із Застав’я, аби вплинув на свого племінника В.
Пастухевича, тамтешнього голову колгоспу. Помагав і теперішній голова сільради,
а тоді голова осередку Руху І. Пона. Дуже активним був директор місцевої школи
М. Прачук, хоча й, прада, досить критично ставився до відновлення, боячись, аби
не перекрутилась сама ідея відродження краю. Тяжко, але треба визнати, що як у
воду дивився. Не можна не згадати й покійного Миколу Антоновича Гоя, родом з
Михайлівки, тоді мешканця Тернополя. Великої душі людина, тонкий знавець
психології своїх односельців й жителів навколишніх сіл, він став мені у великій
пригоді у ті часи, за що йому був і буду безмірно вдячний, хай земля йому буде пухом.
Допомагала також
родина Гунчаків з Михайлівки. І пам’ятного осіннього дня сесія сільської ради у
Бронгалівці сказала своє «за». Мені, присутньому на тій сесії, залишилося
тільки подякувати. Твердив тоді і тверджу тепер, що Підгайці тоді будуть багаті
і щасливі, коли села в районі будуть задоволені своїм життям, увагою із
райцентру не будуть позабуті. Не беру до уваги нинішні часи, скрутні для всіх,
крім олігархів всіх рівнів.
Люди повірили, і
за ті три села, а також за Шумляни мене найбільше пече сором, бо та незгода, що
запанувала пізніше, перекреслила всі надії, які плекали люди. А ще більше гірко
від того, що інші села Золотниківщини дивились: хто з надією, а хто зі
скептицизмом – що ж того вийде? Входження більшої частини сіл Золотниківщини до
Підгаєччини давало потужний шанс для відродження. На превеликий жаль, колишні
перші особи в районі так і не піднялись вище себе, а тим самим був втрачений чи
не найуспішніший момент у створенні цього району: а) зменшити два великі
райони; б) утворити середній за розміром, але міцний у сільськогосподарському
відношенні район з продуманою економікою й іншими напрямами, які давали б
прибуток району, не забуваючи про соціально-культурну сферу.
Яким він мав
бути, яким його бачили В. Вихрущ та автор цих рядків, на жаль, це вже історія.
Все ж вважаю, що не все ще втрачено. І при певній зацікавленості все ж, доки
дозволяє час, першим особам в районі можна ще надолужити згаяне.
Адже це було
непросто відновити старий район. Це мало бути його відродження! А це значить,
що, крім вирішення нагальних проблем життя району і міста, зокрема, повинна
була бути й повсякденна робота, яка б дала результати не сьогодні і не завтра,
а післязавтра. Крок за кроком, поступ за поступом, незважаючи на зміну перших
осіб у районі, ця програма стратегічного розвитку району повинна була
втілюватись у життя. Лише за таких умов Підгаєччина мала шанс відродитись. На
цьому наголошую.
Саме з цього
огляду двадцять років вважаю безнадійно втраченими. Можу навести багато
напрацювань автора цих рядків та інших патріотів, які прагнули бачити
Підгаєччину зовсім не такою, яка вона є нині. Незважаючи на все ж певні
досягнення (трохи затрималось молоді і людей середнього віку, набрались досвіду
апаратники тощо), але в грядущій адміністративній реформі державного устрою
Підгайцям, як і району, не світить ані промінчика надії. Мій давній знайомий,
обласний апаратник, що полисів на цій роботі, висловив думку, яка побутує в
області: «Тепер Підгайцям треба добре думати, аби доказати свою економічну
самодостатність».
Та все ж
повернімося до тих осінніх днів 1991 року. У Кутузові анкетування сільської
громади показало, що більшість «за», однак сесія цього не підтвердила.
Підлувату роль зіграли тодішній голова колгоспу Андрій Пиріг і голова сільради.
В принципі, готові були приєднатись Гниловоди (Гвардійське). Але тодішній
голова сільради і міжконфесійні страхи православних зіграли і тут негативну
роль. Можливо, були ще якісь, не відомі мені мотиви. Так чи інакше, лише три
села зі всієї Золотниківщини дали свою згоду. Згодом сесія Теребовлянського
районного «парламенту» своїм рішенням підтвердила їхнє бажання. Так на цьому
закінчилась моя Золотниківська «одіссея».
Як же
розгорталися події з проблемними селами, що сусідили з Бережанщиною?
Телефонічно я виклав проблему З. Раїнчуку, який хоча й пообіцяв підтримку, але
її не надав. Чергове «вливання» отримав, як сам признався, тодішній
божиківський голова колгоспу Б. Шанайда, родом, до речі, з Мирного. Спочатку
послав по тих селах Б. Дзядикевича. Сум. Далі поїхав я. був на сесії у Слов’ятині. Тільки один депутат сказав «за»,
решта – «проти». Був у Божикові на зборах – ввічливо-холодний прийом. Поїхали
на Волощину. В принципі, на зборах люди не були проти. Я не наполіг, і Волощину
ми втратили.
Далі виникла
проблема з Шумлянами. Ще як їздили з виступом до шевченківських свят, довелось
познайомитися з місцевим головою сільради – М. Загурською. Коли стало відоме
рішення секретаріату Верховної Ради, попросив провести сесію сільської ради, що
й вона зробила. На сесію прийшло 7 депутатів Шумлян, які проголосували «за», а
5 депутатів з Бокова не змогли добратись, бо не прийшла за ними вчасно машина.
Однак по телефону сказали, що всі вони «за» Підгаєцький район. Тому шановна
Марія Петрівна із спокійною совістю прибила печатку і привезла рішення, що й
дало підставу включити його у межі району. Однак окремі особи з числа затятих
противників району, переслідуючи власну мету, почали «війну», яка досить таки
попсувала нерви і людям, і урядовцям, допоки справу остаточно не вирішила
Верховна Рада. Так Шумляни увійшли до складу нового району. Все ж треба
зазначити, що люди по селах загалом не були проти входження до Підгаєцького
району. Але ставили питання категорично, по-більшовицьки, приблизно так: «Як
був район до його знищення, то най так його і відновлюють, як був зі всіма
селами, що входили до нього, тоді без жодних балачок йдемо всі». І всякі
аргументи на користь того, що тоді ми відкинули б Золотниківщину, їхні багаті
поля – на них не впливали. Так само, як інші аргументи. Не всі, зрештою, карти,
що стосувались стратегії розвитку району, я хотів розкривати до кінця. І ось,
коли нарешті в цей короткий час села визначились, рішення сесій були у мене на
столі, тоді почався заключний етап підготовки. Допомогу в оформленні всіх
паперів: історичної довідки, обґрунтування економічної доцільності відновлення
району тощо надав відповідальний працівник з планово-економічного комітету І.
Нечесаний, якого спеціально прислав В. Вихрущ. Не одну годину і не один день
просиділи з ним та іншими працівниками з області, готуючи цю довідку у
секретаріат Верховної Ради, формуючи на карті кордони майбутнього району.
І, нарешті,
справу зроблено. Папери пішли. У Підгайцях люди повірили, що буде район. Але
через зовсім іншу причину. На той час Тернопільський облавтодор (керівник – М.
Боровий) асфальтував вулиці міста. Ініціатива була моя, а фінансування – за
спияння З. Раїнчука. Міркування людей було банальним: мовляв, якщо кладуть
асфальт, значить готується відкриття району.
У Києві допомагав
нам Тарас Гунчак! Зі всіма першими особами України він був, як кажуть, на
короткій нозі. Де жартома, а де всерйоз, але спати ні Д. Павличкові, ні І.
Плющеві, ні Л. Кравчукові, ні іншим відповідальним особам не давав. Плюс
підтримка депутатів від Тернопільщини.
Так у клопотах, у
переживаннях, у надії на краще майбутнє і настав той славний, той незабутній
день – 6 грудня 1991 року.
Чому ми
перемогли? Чому омріяний Підгаєцький район став дійсністю? Тому що була
сприятлива ситуація і почали ми боротьбу вчасно. Незважаючи на власні мотивації
кожного з нас, між нами всіма (Крук, Раїнчук, Колодницький, Гунчак та інші) у
прагненні відновити Підгаєцький район панувала згода. Хтож скільки доклав
зусиль, то вже інша річ. Але план стратегічний вдався. Тому що на кожному щаблі
до гори, до Верховної Ради були люди, які лобіювали це питання. А це було дуже
важливо мати тих, хто відстоює твої інтереси десь (в даному випадку району).
Тому і пізніше я запропонував нашого земляка Тараса Гунчака обрати почесним
громадянином міста, а одну з вулиць ще за життя назвати його іменем на честь
заслуг перед Україною і своєю малою Батьківщиною.
Покійний Б.
Дзядикевич, хай земля йому буде пухом, записав, якщо не помиляюсь, що подія ця
відбулася о 13 год., як кажуть, «з копійками». 262 депутати сказали своє вагоме
слово «за» Підгаєцький район. Цей фрагмент сесії, яку вів І. Плющ і його
сакраментальне «Підгайцівський район», ми слухали, їдучи у «Волзі» С.
Майковича, керівника тресту «Укрзахіднафтогазбуд», на території Старого Міста.
Туди їздили ми, аби подивитися на газорозподільну станцію, яку закупив колгосп.
Саме в той день відбулась пам’ятна робоча нарада по газифікації.
Після роботи у
міську раду з’їхалися ті, хто починав: В. Крук, З. Раїнчук, ми з Б.
Дзядикевичем та ін., щоби спільно відзначити таку небуденну для підгайчан подію
– «за здоров’я» новонародженого району. Були привітання тощо. Здається, втрьох
ми більше не збиралися. Так закінчилася згода.
А далі? Далі
пішли незгоди. Новий 1992 рік почався тим, що 2 січня викликав мене до себе В.
Вихрущ. Між нами відбулась пам’ятна мені на все життя розмова. Він повідомив,
що 3 січня, тобто наступного дня, має відбутися нарада за участю всіх
керівників обласних відомств, на якій треба довести до відома пропозиції по
розташуванню тих чи інших організацій у Підгайцях. Цей список приміщень під
районні установи ми з Б. Дзядикевичем попередньо вже опрацювали і мали під
руками. А тоді він сказав після певної паузи наступне: «Ну що ж, Степане, бери
владу у свої руки. На 85 відсотків район твій». То було для мене великою
несподіванкою, але водночас і визнанням моїх заслуг у тому, що Підгаєцький
район є.
Але не влада, як
така, вабила мене. За мету я ставив куди більше – відродження міста і району, а
тому був ладен без вагань віддати владу тому, хто мав більший досвід в
адміністративно-господарській та фінансовій діяльності, кому більше довіряли
тодішні господарники. Виходив з того, що інтереси району, його відродження є
вищими, аніж мої честолюбиві наміри. Отже, не влада була для мене визначальною.
Такою людиною на ту добу, без сумніву, був, на мій погляд, З. Раїнчук. Про те,
що він надавався на ту посаду, засвідчив один факт. В один з листопадових (а,
може, жовтневих) днів, коли вже практично було ясно, що район буде, нас із З.
Раїнчуком запросили на засідання голів осередку Руху. Виступаючи перед
рухівцями, Раїнчук закликав їх у цей відповідальний момент бути мудрими і
розсудливими, обирати депутатами чи то партократа, чи то демократа, чи то
вчителя, чи то господарника – головне, аби мислив по-державному. «Нам нема чого
ділити підгаєцькі розвалюхи», - так звучали його слова. І це була свята правда,
якої вони, рухівці, на превеликий жаль, так і не хотіли зрозуміти. Мої
розмови-поїздки до депутатів від демблоку (М. Ковалишин, Я. Мізик, І. Печений,
В. Головатий) результатів так і не дали.
Очевидно в очах
демократів З. Раїнчук і далі виглядав людиною, яка продовжуватиме любити владу.
І тільки. Так, він рвався до влади. Хотів її, бо вмів користуватися з її вигод.
І хоч він з походження був галичанин, але таким його зробила «її величність
Система». Однак на початку відродження Підгаєччини він був і підгайчанин.
Правда, під час боротьби за район запам’ятався епізод, в якому він показав своє
справжнє обличчя. Та все ж задля району я й надалі продовжував його
підтримувати.
Особисто мені
бачилась така картина: З. Раїнчук – голова району, а рухівці (В. Крук та інші)
підуть заступниками, іншими урядниками, які б повчились, а далі, «оперившись»,
тобто, набравши певного досвіду, пішли б самостійно на другому етапі вгору.
Таким чином,всі
кращі сили Підгаєччини як «партократи», так і «демократи» були б об’єднані і
зосереджені на найбільшому завданні – відродження Підгаєччини в комплексі. А це
справа не одного дня і не одного року. Я глибоко переконаний, що, якби так
було, нині ми (тобто район загалом) виглядали би зовсім інакше.
Тому, коли 3
січня 1992 року, тримаючи список приміщень, в яких мали розташуватись районні
служби, сам не виступив, а дав його зачитати З. Раїнчукові. Так, відмовившись
від боротьби за владу, я однозначно в інтересах новоствореного району віддав
перевагу З. Раїнчуку. Позаяк знав, що до влади під гаслом: «Новоутворений район
– без партії і комуністів» ішли твердим більшовицьким кроком так звані
демократи. Боляче це було мені спостерігати. Вже тоді в їхніх очах виглядав
зрадником, одне слово, ренегатом, що «хлепнув з комуністичного корита», «про
комуністом», як пізніше вони писали.
Пригадую, як
одного з листопадових днів 1991 року їхали ми з В. Круком у Поплави, аби
створити ще один осередок Руху. По дорозі його відверто спитав: «Володимире
Миколайовичу, знаю, що йдете до влади. Чи є хоч у Вас підібрана команда? Адже
це не просто так!». На що він відповів: «У нас на Підгаєччині люди розумні.
Вони оберуть достойних».
Так, на
Підгаєччині люди, як і всюди, розумні. Творіть во благо їх, коли маєте на них
вплив… Знаю це з власного гіркого досвіду. У грудні 1991 – січні 1992 року в
міській раді був великий наплив охочих обійняти ту чи ту посаду в
новоствореному районі. Залишали свої заяви, хоча їм не обіцяв нічого, бо не
знав ще, як все обернеться. Пізніше, коли прийшло до діла, В. Крук прислав за
списками і тільки…
А тим часом
міська рада стала центром підготовки до проведення виборів депутатів районної
ради першої історичної сесії у ново відновленому Підгаєцькому районі. Відбулась
вона у лютому 1992 року. У газеті «Бережанське віче» Микола Людкевич описав
перебіг подій на цій сесії. Отже, так звані депутати-демократи щиро вірили у
правоту своїх дій, так само засліплені, як більшовики у 1917 році. Не хотіли
вони дослухатись тверезого, зважливого, прагматичного розуму. Нині це більш,
ніж очевидно. Але тоді так було. Для мене ж особисто ця сесія була шоком: а)
«мої» рухівці проголосували, аби слово виступу мені не дати, хоча я його просив
і як голова міськвиконкому, і як співорганізатор району. Шок був настільки
несподіваним, що встав і намагався вийти з залу. Але при виході тодішній голова
міської ради Бережан З. Мігоцький наполіг, аби я повернувся; б) це був не
просто удар в спину. Це було болісне протверезіння, яке допомогло позбутись
фанатизму. Втратилася віра у щирість намірів людей, зокрема, перших осіб. Все ж
до останнього моменту вірив, що люди заради району знайдуть сили для
порозуміння.
Віра в людей зникла, однак, не зникла і ніколи
не зникне моя любов до міста, во славу якого продовжую працювати, незважаючи ні
на що. Пишу про історію міста і краю, друкую статті, видаю путівники, буклети тощо.
Обравши головою
райради В. Крука, сесія перервала свою роботу. Продовжила її тільки 13 березня.
Перебіг цієї сесії відображено у редакційній статті «Стінки під гаслом єдності».
Її основна суть полягає у тому, що 18 депутатів новообраної районної ради, самі
господарники, з якими був солідарний і я, поставили вимогу більшості: на посади
начальника фінвідділу, начальника управління сільського господарства призначити
будь-кого з голів колгоспів, яким ці господарники довіряють, а не людей без
жодного досвіду. Кадрова політика була проігнорована необільшовиками, що й дало
пізніше свої негативні результати. Перебіг цієї першої сесії можна дізнатись
тільки з газет і зі спогадів, позаяк протоколу нема й донині.
Було нас троє, що
стояли біля витоків відновлення Підгаєцького району: В. Крук, З. Раїнчук та
автор цих рядків. На превеликий жаль, всі ми не дійшли згоди. Все ж заради
справедливості вважаю за необхідне відзначити: якби З. Раїнчук не був головою
Бережанського району, то перші особи тодішнього Бережанського району не дали б
можливості мені, голові Підгаєцької міської ради, так розкуто вести боротьбу за
відновлення району. Принаймі для мене це однозначно.
Так, кожний з нас
переслідував власну мету, але у боротьбі за район між нами панувала згода. Що
робила і зробила з Підгаєччиною незгода – ви, шановні підгайчани, мали і маєте
можливість бачити на власні очі.
А що далі? Далі
«барикади»?! думаю, що ні! Докладний аналіз – що здобули, а що втратили за 20
років, треба зробити хоча б для того, аби припинити оці «бабські» побрехеньки,
аби люди знали правду і той факт, що вони й самі завинили своєю байдужістю. Що
тільки тоді можна вижити, бодай заради своїх дітей та онуків, коли буде
панувати згода. З любові, чи з розрахунку. Так чи інакше, але, опріч своїх
інтересів, мають бути інтереси спільні, громадські. Бо рано чи пізно діти, а чи
онуки спитають: де ви були, тату чи діду, бабо чи мамо, коли район
відновлювався? Чи де ви були, коли місто нищилося?
Наприкінці 2011
року минає 20 років, як зусиллями багатьох ентузіастів та, без сумніву,
патріотів краю вдалось відродити статус Підгаєцького району. Статтю ж написав
автор до його 10-річчя. Що кардинально змінилось у Підгайцях та в районі за цей
час? Чи зуміло керівництво міста, району, громадськість стати вище своїх
інтересів заради відродження району, як потужної одиниці в її
соціально-економічному вимірі? Адже на порозі знов реформа, і не тільки
адміністративна. Зникнення з карти Підгаєцького району це вже питання часу… .
Чи був серйозний
аналіз стану речей у нашому районі? – Ще раз доводиться гірко констатувати: Ні!
Та ще раз, ні! Чи вибачать нам наші нащадки те, що ми бездумно протринькали
район через своє недалекоглядне марнотратство?! Очевидно, що ні. Історія ще
розкаже, хто, коли, де і як, за яких обставин той чи інший керівник став вище
державних і підгаєцьких інтересів, зокрема. Історія ще скаже, чому люд
підгаєцький мовчав, коли треба було кричати і не спати. А ще більше того – не продаватись
за нікчемні 80 гриваків…
Але це вже буде
історія… 20 років ми мали шанс підняти Підгаєччину на самодостатню висоту
заради нащадків. Се було посильне для нас, сучасників, двоєдине завдання:
примножити соціально-економічний потенціал краю і змінити його таким чином
демографію у позитивний бік. Не судилось. Чи буде мати Підгаєччина шанс
піднятись з колін?! Відповідь полишаю на кожного з Вас, хто живе у
благословенному Богом, але проклятому людьми, краї. Для мене ж, співтворця
району, його ідейного натхненника, цілком зрозуміло – се був останній шанс і
більше його в найближчі десятиріччя Підгаєцька земля не матиме. Саме тому влада
знову говорить про адміністративну реформу.
Новий депутатський
корпус, який переважно складається з депутатів попереднього скликання, прийняв
Звернення і до Президента України, і до Кабінету Міністрів України з приводу
недопущення ліквідації Тернопільської області і до Підгаєцького району зокрема.
Більше того, цю реформу депутати навіть назвали авантюрною.
Гірко від того,
що депутати мовчали і не відважувались в очі говорити першим особам міста і
району про неефективність їхнього керівництва впродовж 20-ти років, внаслідок
чого і район, і місто прийшли до такого становища, яке аж ніяк не назвеш
квітучим.
Потрібне диво,
щоб свідомість громадян Підгаєччини змінилася. Сподіваємось, що воно станеться –
Підгаєцький район утримається на плаву завдяки потужному зростанню демографії
внаслідок бурхливого розвитку соціально-економічної сфери. Принаймі авторові
цих рядків хочеться вірити у таке диво. Бо кома, се ще не крапка.
Степан
Колодницький
Немає коментарів:
Дописати коментар