Колія Львів – Підгайці

На момент поділу Австрійської імперії на двоєдину Австро-Угорщину (1867) в Австрії на 100 тисяч населення припадало всього 7 км залізниць. У Галичині, що стала автономним краєм Ціслейтанії, було лише 2 залізниці – Карла Людвіга (Краків – Перемишль – Львів) і Львів – Чернівці – Ясси, завдовжки 743 км. Уряд відчував потребу розширення залізничної мережі імперії, і з цією метою був виданий закон від 20 травня 1867 р., що на довгі роки звільняв концесіонерів залізниць від податків. Цей закон і потреби промисловості, яка тоді активно розвивалася, привели до пожвавлення в галузі залізничного будування. Проекти з’являлись як гриби після дощу.

Будівництво східногалицької частини трансверсальної, фактично стратегічної залізниці зі Станіславова до Гусятина почалося навесні 1883 року і проводилося швидкими темпами. Якщо на початку березня тільки завозили необхідні будівельні матеріали і починали копати грунти під будову, то вже у жовтні почалося укладання колії в Хриплині (поблизу Івано-Франківська). На відміну від технічного персоналу всі робітники були місцевими. Їхніми руками збудовано всю залізницю разом зі станційними об’єктами та інженерними спорудами. 15 листопада 1884 року вся лінія, завдовжки 144 км, була закінчена, а від початку 1885 року почався регулярний рух із Станіславова до Гусятина.

Замок у Завалові

На землях Тернопілля дуже легко не помітити окремого замкового комплексу. Його розташування спричинилося до складної, а часом і трагічної історії та появи тут у XVI – XVII ст. великої кількості оборонних споруд. Аж 134 замкових комплекси на Тернопільщині нарахував львівський історик Орест Мацюк на основі архівних пошуків. На сьогодні беззаперечною є інтерпретація окремими українськими та польськими дослідниками річкових мереж лівого берега Дністра, зокрема Золотої Липи, як локальних зон зведення укріплень проти турецько-татарських набігів у XV – XVII ст. За підрахунками Е. Горнової, з 79 міських населених пунктів Галицької землі 43 міста «мали замки, будовані частково з каменю, а частково з дерева». Більшість з цих укріплень в наші дні візуально не прослідковуються, тому що швидше за все вони були невеликими замочками, що занепадали разом з занепадом власників. Завалівський замок, переживши свій період розвитку, був знищений під час Першої світової війни.

Перша історична згадка про Завалів датується 1465 роком. Це було доволі велике поселення у власності родини Бучацьких. 1611 року Завалів мав вже статус містечка з усіма відповідними для цього господарсько-адміністративними елементами: ринковою площею, ратушею. Пізніші відомості про Завалів пов’язані з існуванням монастиря отців-висилиян з церквою Св. Миколи. В джерелах відзначено, що в давнину на горі стояв монастир з високою дзвіницею. За наказом австрійського цісаря Йосифа ІІ монастир ліквідували наприкінці XVIII ст., а дзвони передали до монастиря василиян у Бучачі. На одному з дзвонів був напис: «Сей дзвін до монастиря Завалова року Божого 1613».

Штетл Підгайці. Різнобарвний світ мого дитинства

Підгайці було забуте часом містечко, розміщене між високою горою і великим озером, з кінною пожежною частиною, напівсліпим міським судовим чиновником і одним автомобілем. Величезна ринкова площа була душею міста й причиною його існування. Щочетверга сотні селян продавали яйця і масло та купували собі інші товари. То був час, коли коні залишали після себе на базарі запаси кінського посліду, що було єдиним джерелом забруднення довкілля.

Єдиний автомобіль у місті, коли він їхав, був предметом захоплення й гордістю міста. Коли він з’являвся на вулиці, їдучи зі швидкістю 15 миль на годину (24 км/год.) діти кричали і переганяли його, торкаючись цього пихкаючого і залякуючого сучасного, за тогочасними мірками, засобу.

Місто населяли поляки, євреї і українці, які жили в ненависній гармонії, вони потребували і ненавиділи один одного. Жили в напівзруйнованих побілених глиняних хатинах із блимаючи ми гасовими лямпами. Кілька заможних осіб мешкали у двоповерхових мурованих будинках з електричним освітленням і ручними телефонами.

Місто мало цікавий добір знаменитих людей різних професій та суспільних верств: Бібрик – міський дурень, спеціаліст з богохульства; Айзенберг – міський божевільний; Врублевський – однорукий інвалід, який торгував ненависною газетою «Польща без жидів»; Ксенія – приваблива і трохи боязлива пані, напівсамотня повія; Бурштінер Ребе – релігійний наставник і Гебі Джоел – його помічник, частий клієнт пані Ксенії.

То був останній шанс… (до 20-річчя відновлення Підгаєцького району)

Коли в пошуках хліба насущного наприкінці 90-х років XX ст. опинився в Чехії, не думав і не гадав, що омріяне «дитя» - Підгаєцький район, яке так тяжко виношувалось і народжувалось наприкінці 1980, через 10 років стане хронічним пацієнтом обласного бюджету, без постійних фінансових ін’єкцій якого воно («дитя») перестало б існувати. Як може бути інакше, коли район, наскільки мені відомо, дотується більш, як на 80 відсотків. Тоді як Герцаївський район на Чернівеччині, що відновлений того ж часу рішенням Верховної Ради, не те що процвітає, але серед інших районів Буковини довів своє право на самостійне існування. Коли навколишні райцентри (Монастириська, Бережани, Галич, Козова, Теребовля), незважаючи на скрутні умови сьогодення, все-таки знаходять у собі ресурси будуватись, а чи щось, бодай, оновлювати, то вигляд Підгаєць, як райцентру, гірший, ніж у післявоєнний час. Чому так? Що стало причиною краху надій підгайчан на нове життя?

Чи праві ті скептики, які щораз повторюють, що цього району не потрібно було взагалі? Адже, крім апаратників у різних районних установах, нічого не змінилось. Чи це так? А якщо так, то логічне запитання, майже за Шевченком: за що боролись?!

Так сталося волею долі, що тоді я, як міський голова у 1990 – 1994 роках, був в епіцентрі тих подій. Ба й більше, без фальшивої скромності, з усією відповідальністю тверджу, що був (беру сміливість так сказати!) головним ідеологом відродження району, і до того ж виконував всю чорнову роботу. Всі нитки цього, в багатьох моментах захоплюючого, сюжету перебували безпосередньо у моїх руках чи узгоджувались у діях з іншими сучасниками й творцями тих подій. Або принаймі був у курсі того, що робили інші. Бувало, що втілював у життя ті підказки, що йшли зверху, з області. Так було. І хоча коротка людська пам'ять, як твердять скептики, та все ж ті, хто творив район, хто брав посильну участь у його творенні, без сумніву, пам’ятають ті події.