Штетл Підгайці. Різнобарвний світ мого дитинства

Підгайці було забуте часом містечко, розміщене між високою горою і великим озером, з кінною пожежною частиною, напівсліпим міським судовим чиновником і одним автомобілем. Величезна ринкова площа була душею міста й причиною його існування. Щочетверга сотні селян продавали яйця і масло та купували собі інші товари. То був час, коли коні залишали після себе на базарі запаси кінського посліду, що було єдиним джерелом забруднення довкілля.

Єдиний автомобіль у місті, коли він їхав, був предметом захоплення й гордістю міста. Коли він з’являвся на вулиці, їдучи зі швидкістю 15 миль на годину (24 км/год.) діти кричали і переганяли його, торкаючись цього пихкаючого і залякуючого сучасного, за тогочасними мірками, засобу.

Місто населяли поляки, євреї і українці, які жили в ненависній гармонії, вони потребували і ненавиділи один одного. Жили в напівзруйнованих побілених глиняних хатинах із блимаючи ми гасовими лямпами. Кілька заможних осіб мешкали у двоповерхових мурованих будинках з електричним освітленням і ручними телефонами.

Місто мало цікавий добір знаменитих людей різних професій та суспільних верств: Бібрик – міський дурень, спеціаліст з богохульства; Айзенберг – міський божевільний; Врублевський – однорукий інвалід, який торгував ненависною газетою «Польща без жидів»; Ксенія – приваблива і трохи боязлива пані, напівсамотня повія; Бурштінер Ребе – релігійний наставник і Гебі Джоел – його помічник, частий клієнт пані Ксенії.

За що жили міщани? Поляки мали землю; українці посилено трудились на своїх клаптиках землі й у великих маєтках поляків-землевласників; євреї торгували. Вони торгували всім і зі всіма, навіть між собою. Центнер пшениці, вартістю 10 злотих, проходив через 10 рук і ціна зростала до 50 злотих.

Євреї жили в тісно згуртованому різношерстому суспільстві: «чевіріми» - багатії, «балабатіми» - заможні люди, «балмелочіси» - торговці, м’ясники, шевці, кравці, «шнорерси» - базарні жінки й посередники, які жили одним днем. Більшість євреїв були бідними, навіть успішні купці (торгаші) не були мільйонерами. Скільки грошей можна було заробити, продаючи цукор по 5 грошів.

Попри загальну бідність, життя в Підгайцях вирувало. Було дуже багато розваг і не було конфлікту поколінь. Їжа була дешева: за 50 грошів можна було купити цебер свіжих ягід, мішок (лантух) картоплі коштував 75 грошів, і жива курка – 75 грошів. Щодо конфлікту поколінь… Як міг бути конфлікт, якщо люди не завжди знали прізвище свого сусіда? Вони знали один одного по ремеслу, яке передавали з покоління в покоління. Вельве – м’ясник, Шльомо – кравець, Меєр – фірман.

У Підгайцях не було радіо чи телебачення, які могли б ізолювати людей один від одного, зробити їх самотніми. О 6 годині пополудні молодь міста полонила його яскравою несценічною виставою «Корсо» або «Корзо». Так називалось ходіння молоді й старших людей хідниками довкола ринкової площі. Це було яскраве видовище. Хідники мали різне призначення. Це було місце зустрічі молодих людей. Тут місцеві красуні могли вибирати собі хлопців. Це був безперервний показ мод, тут Дзюня могла продемонструвати творчий талант своєї мами, «мавпуючи» дизайни з останніх журналів мод. Завдяки цьому видовищу деякі люди називали Підгайці Парижем у Галичині.

Як і інші єврейські хлопчики, япочав навчання в ранньому віці. У три роки відвідував «Гедер» або «Хедер» - однокімнатну школу, в якій дітей навчали релігії. У сім років я пішов у загальну і юдейську школи. З 8 год. ранку до 6 год. вечора я мав уроки. Це зовсім не було дитинство. Це була інтенсивна підготовка до дорослого життя.

Гедер - єврейська дитяча школа

«Гедер» - поєднання релігійної школи з дитячим садком. Наш учитель, Нюсен Меламед, навчав дітей віком від 3 до 12 років. Коли одна група дітей вчилась, інша гралась у дворі, на маленькому подвір’ї. Меламед застосовував випробувані стародавні методи навчання. Ми повторювали в унісон гебрайські слова, а тоді їх переклад на ідиш. Наприклад: «Вайдабер адонай ель мойше» і «Господь говорив до Мойсея».

У більшості таких шкіл дисципліна підсилювалась за допомогою «штекер» - різки. Нюсен Меламед застосовував ремінь. «Якщо дитину бити ременем по одному місці, то розум приходить прямо до голови», - любив він повторювати.

Євреї в місті жили від тижня до тижня й найважливішими днями тижня були четвер і субота. Шабат (субота в євреїв) був святим днем, а четвер був днем, коли потрібно було заробити гроші, щоб відсвяткувати шабат. Кожний єврей, який би бідний він не був, мусив відсвяткувати суботу з доброю їжею. Це було святим. Отже, четвер був швидким, енергійним днем: бідні чоловіки бігали туди-сюди навколо коней – селянських двомісних фір, намагаючись торгувати, продати чи купити, тоді як купці стояли перед маленькими крамничками, намагаючись продати бронзові шкіряні мешти, червоний чи синій ситець на сукно.

У жінок також був «бойовий» день: вони мусили зробити закупи для суботнього частування, торгуючись із селянками, які продавали шматки жовтого масла, загорнутого в зелене листя, або купуючи курей, гусей чи качок.

Купівля курки – це ритуал і мистецтво, яке передавалось від мами до доньки: спочатку треба було взяти курку в праву руку і зважити, відтак покрутити її на всі боки, взяти під руку, роздути пір’я на спині й подивитись на скільки вона вгодована. Встановивши, що курка має товщ (смалець, жир), починався процес торгування. Спеціально пропонували низьку ціну, але курки не випускали з рук. Це був дуже голосний обряд: селянки кляли, намагаючись забрати курку, покупець голосно сперечався, що курка не має навіть грама товщу, а курка голосно кудкудакала.

Коли я досягнув 11-річного віку, то закінчив вивчати Гемару – стародавні закони євреїв у Вавилоні. Мені справді не було цікаво дізнатись, яка відповідальність власника бугая, що вдарив вагітну жінку. Я ніколи не бачив бугая і не міг відрізнити його від бика чи корови. Набагато пізніше усвідомив користь цього раннього інтенсивного інтелектуального навчання. Деякі відомі юристи й лікарі починали свій розвиток в Гедері в трирічному віці. Це був справді розумний початок.

Одна з моїх ранніх незабутніх подій – це велика пожежа, яка майже знищила наш дім. Позаду нашого будинку була маленька фабрика з виготовлення мила, якою керував наш сусід Юпітер. У маленькій неопалювальній халабуді Юпітер виробляв грубе мило, яке продавав у відкритій базарній ятці. В дощ чи в сонце ятка була заповнена стосами жовтого мила.

Однієї ночі фабрика загорілась, бочки з хімікатами дуже унебезпечнювали гасіння вогню. Невдовзі все небо було розмальоване червоними язиками полум’я, а темний дим огорнув цілу вулицю. Я прокинувся від голосного звучання труби, і коли глянув у вікно, то побачив дивне видовище: Томашевський, начальник добровільної пожежної команди, одягнений в золотистий шолом, гонив з червоно-золотистою пожежною фірою з помпою, щосили дуючи в трубу. Смішним було те, що він їздив по колу. Томашевський дув у трубу з таким запалом і віртуозністю, що стіни Єрихону могли б завалитись. Звуки труби не спричинили руйнування стін, але сполошили коней. Один кінь рвонув вправо, другий – вліво. Від того фіра почала на всій швидкості їздити великими колами по ринковій площі. Це треба було побачити. Томашевський намагався контролювати наполохану скотину, а пожежники-добровольці бігали за ним.

Добровільна пожежна команда була дуже добірною і неординарною інституцією і, крім гасіння вогню, також мала єдиний в окрузі духовий оркестр. Щоб бути зачисленим до пожежної команди, треба було, принаймі, вміти грати на одному з духових інструментів, і тому добровольці мали сильні легені, але були дуже слабкими бігунами.

Коли фіра з пожежниками нарешті приїхала на місце події, будинок згорів. Щоб показати свої навички й надолужити втрачений час, вся бригада збуджено працювала, заливаючи сусідні будинки. Тому люди в Підгайцях більше боялись потопу, ніж вогню.

З усіх єврейських страв я найбільше любив тшуленд – страву, яка допомагала євреям дотримуватись шабату.

Християни святкували неділю як вихідний день. Це є день вільний від роботи, але розважатись і грати дозволялось. Християнин міг подорожувати в неділю, куховарити, грати в футбол чи йти на прогулянку. Єврей – не може, бо Бог забороняє робити всі ці речі. Євреям не так просто дотримуватись шабату. Не можна варити, не можна гуляти, навіть не можна йти до синагоги молитись з покритою головою. Щоб строго дотримуватись цих всіх вимог, потрібно якось було давати раду.

Наприклад, куховарство. Варити їжу вважали роботою, тому не дозволялось готувати в суботу. Але як можна відсвяткувати без гарячої їжі? Тому євреї в Галичині придумали тшуленд. Цю страву готували з ячмінних круп, шматочків м’яса, бобових (фасолі) і бараболі (картоплі). Все змішували, заливали водою і вона мала поволі кипіти в печі 24 год. Жир із м’яса проникав у бобові, перетворював все на соковиту смачну однорідну масу. Тшуленд мав добру побічну дію – від нього була печія аж до наступного шабату, він надихав людину почуттям достатку.

Тепер цей різнобарвний світ мого дитинства зник, неначе сон.

                                                                       

                                                                                                                          Олександр Кімель