Таємниця підгаєцького скарбу

Не один польський історик, досліджуючи події давно минулих літ, згадував про скарб підгаєцького замку. Цю загадкову подію майже 400-літньої давності описав Владислав Лозінський у книзі «Prawem I Lewem». Подія інтригувала не одне покоління поціновувачів старовини, й не тільки їх. Після вигасання родини Бучацьких, нові дідичі міста Вольські 1605 року продали Підгайці разом із величезним феодальним ключем воєводі Руському Станіславові Гольському. Його генеалогічне дерево було прекрасною ілюстрацією кар’єрних злетів і падінь

багатьох лицарів у давній Речі Посполитій. До слова, про родину Гольських у ті часи співали пісеньку: «Фамілія кравчиків на прізвисько Гольських не дуже займала хронікарів польських».

Як би там не було, але Станіслав Гольський, завдяки рицарській зброї і відданості королівській присязі, добився високих посад у Польському королівстві. Одружений був із Анною з Потоцьких. Отримавши у власність Підгайці, а ще Бучач і Чортків, він добре укріпив підгаєцький замок. Ця обставина, а також позитивне реноме власника і родинні узи стали причиною однієї із найзагадковіших та заплутаних історій старої Польщі.

Отож, у 1612 році сусід і далекий родич Гольського Стефан Потоцький з недалекого Золотого Потоку вибрався на війну до Молдавії. Приводом було те, що на троні Молдови сидів господар, нелояльний до Польщі. Треба було скинути його, а на трон посадити брата жінки Потоцького. Та й Молдова була ласим шматком для польської шляхти і козаків. А що в короля Польщі фінансових і міліарних можливостей не завжди було більше, ніж у шляхти, то й Стефан Потоцький не дуже зважав на короля.
На біду, підтримка турецького ставленика на престолі Молдавії була потужною і Стефан Потоцький з ганьбою програв війну та ще й потрапив до турецького полону. Тоді став чекати на викуп. Його дружина Марія Могилянка, донька господаря Молдавії Єремії Могили і двоюрідна сестра майбутнього київського митрополита Петра Могили, залишилася сама в замку в Золотому Потоці. Очікуючи у відповідь нападу з Молдови, Марія прагнула заховати величезний родинний скарб, де були коштовності і з молдавської скарбниці також. Вартість скарбу була астрономічною. Ішлося про 70 тисяч золотих дукатів, 10 великих золотих ланцюгів, «що по землі волочилися», 70 перснів,22 коробки столового срібла та інше. У сусідніх Підгайцях жила племінниця Стефана Потоцького Анна, котра була дружиною Станіслава Гольського. Можливо, вони були ще й свояками. У будь-якому разі Марія Могилянка вирішила свій скарб віддати на збереження до замку у Підгайці.
Разом з нею передала свої коштовності і її приятелька Єлена Мавроїна, дружина логофета (канцлера) Молдавії. Напевно, при виборі місця брали до уваги ще й те, що у Гольських не було дітей. Як на те, 1612 року раптово помер Станіслав Гольський, який виступав гарантом недоторканності скарбу. Його вдова незабаром вийшла заміж за Констянтина Острозького-Заславського. Спадкоємцем Підгайців став молодший брат Станіслава Ян Гольський. Цей чоловік був відомий своїм потягом до мальвазії та інших трунків. З огляду на такий поворот у подіях, Марія Могилянка побажала забрати свій скарб. Та ба, тепер справа виглядала інакше. Новий господар замку заявив, що ніякого скарбу в Підгайцях немає. Виглядало так, що кинуто тінь на покійного брата Станіслава, який, до речі, по своїй смерті залишив родичам багато неоплачених боргів. У червні 1613 року Марія Могилянка заявила до гродського суду в Галичі проти Яна Гольського. Проте справа ще більше ускладнилася. 1613 року помирає Ян Гольський, а спадкоємцем всього майна стала його дружина Софія з Замєховських Гольська. Ця особа була енергійною, хитрою, затятою. Софія Гольська стає головною дійовою особою судового процесу, котрий тягнувся майже 30 літ і за яким стежила вся шляхта Речі Посполитої.

Коли почалися судові дії, Софія вже була у шлюбі зі Станіславом Лянцкоронським. У відповідь на рішення галицького гродського суду і прибуття возного з Галича, щоб оглянути місце зникнення, Софія наказала не пускати нікого і закрити брами. Бідолашного возного гайдуки Софії переслідували ще 2 милі від Підгайців. Видно, подібні ситуації виникали досить часто в ті часи, оскільки Сейм у 1613 році ухвалив закон («конституцію»), за яким гродській владі дозволялося виносити швидкі вироки за подібні порушення при зберіганні скарбів, прирівнюючи їх до розбою на дорогах. А це тягло за собою кару баніції та інфамії, тобто того, кого оголосили банітою, можна було вбити будь-кому без страху покарання, оскільки держава сама не могла забезпечити виконання вироку. Треба, однак, зазначити, що на Софію тоді звалилися інші численні судові переслідування за майнові справи Станіслава Гольського. Можливо, однією з причин були величезні багатства підгаєцького ключа, одного з найбільших у Руському воєводстві. Однак Софія з величезною енергією витримує натиск недоброзичливців. Тепер тактика її оборони в суді полягає у різноманітних зачіпках, апеляціях, щоби тягнути справу якомога довше, а також, щоби перевести її з кримінального ведення до цивільного, і так уникнути баніції. Залишається невідомим, чи справді Софія залишила собі скарб, хоча би частково, чи його вже не було на час судової тяганини. Проти неї свідчить те, що вона вперто допускати судових виконавців і потерпілу сторону до огляду підземелля замку. З іншого боку, Софія ні разу не звинувачувала прямо в розкраданні скарбу ні Станіслава Гольського, ні свого чоловіка-п’яницю Яна Гольського, хоча це значно полегшило би її становище на якийсь час, адже де-факто вона скарбу в Марії Могилянки не брала.

Якийсь час справа не просувалася. Проте у 1615 році повернувся з полону Стефан Потоцький. Єлена Мавроїна вийшла заміж за галицького підчашого Єжи Дидінського. Відтепер обидва можновладці ускладнюють становище Софії. Вже цього ж 1615 року вона змушена була допустити судових виконавців до огляду замкових підвалів. Однак, показавши їм якісь старі куфри, бочки, міхи і не відкриваючи їх, свідчила потім на гродському суді, що це все, що знайшлося в замку. Потоцькому пропонує взяти ті мішки і куфри «на віру», і не заглядаючи всередину, вдовольнитися тим, що в них є. вочевидь, кота в мішку ніхто не хотів купувати. Потоцькі апелювали у відповідь і таки домоглися декрету баніції на Софію. Як на те, у 1617 році помер її другий чоловік Станіслав Лянцкоронський. Вдова залишилася сама супроти численних позивачів. Стефан Потоцький вербує вояків, аби «Lewem» (мечем, силою) домогтися того, чого не міг отримати «Prawem» (за законом). Довго він не наважується напасти на підгаєцький замок, який Софія боронила, власноруч командуючи залогою. Тільки дізнавшись, що вона поїхала до Любліна, 1618 року Стефан Потоцький із 600 вояками напав на Голгочі, місцева залога яких через голод і тривалу облогу здався. Далі, зібравши ще більшу силу, волохів, сербів і козаків, він рушив на Підгайці, зайняв довколишні села й обложив замок. Софія змушена була прийняти умови, нав’язані Потоцьким і Мавроїною. Оскільки не мала грошей, то треба було віддати велику частину своїх земель, а саме: три міста із замками – Бучач, Чортків і Вербів, 23 волости (села), які належали до бучацького ключа, а також маєтки в Соколі й Устю в Кам’янецькому повіті; крім того, додати срібла та клейнодів на суму 20 тисяч злотих, а ще передати Потоцькому всі привілеї, грамоти, контракти, як польські, так і молдовські, котрі були при тому скарбі. Щоб заручитися дотриманням угоди, у заклад було взято 500 тисяч злотих.

Що мала робити Софія? Вона мусила виконувати всі вимоги. Та Софія була готова віддати підгаєцьке добро будь-кому, аби не Потоцьким – так люто їх ненавиділа. За допомогою вона звернулася в Бережани до Міколая Сенявського, який позичив їй 200 тисяч злотих для сплати закладу, взявши за це Підгайці у заставу. У результаті Софія мала тільки ту втіху, що її маєтки не дісталися Потоцьким за її життя. Та все-таки щось із того скарбу мусило припасти Софії. Видно, сумління мучило її, тож перед смертю вона фундувала будівництво нового костелу Пресвятої Трійці в м. Підгайці 1634 року на місці давнього. У гродських актах Галича й Теребовлі зафіксований заповіт Софії Гольської, датований 5 вересня 1635 року, в якому вона заповідає кошти на заснування католицького шпиталю і школи в Підгайцях, а також висловлює волю, аби тіло її було поховане в підгаєцькім костелі, який вона сама змурувала, «без всякої помпи світової». З боку сучасної вулиці Гетьмана Мазепи до костелу було вмонтовано каплицю, яка дотепер має і’мя Софії з Замєхова.

А ще по кількох роках судової тяганини із Сенявськими, після смерті всіх учасників конфлікту, у 1641 році став на Підгайці новий дідич – Станіслав Ревера Потоцький.

                                                                                                                            Степан Колодницький