Спогади про Майдан

Розумію, що спогади кожної людини чогось варті, і ще, зваживши на прохання моїх товаришів, пишу ці спогади.

У 2004 році наші сподівання на справедливість було зневажено, право на вибір було забрано. Неспокій, тривога, бажання змін спонукало мене, як і багатьох інших, у ту зимову пору вирушити до Києва на Майдан. Запам’яталось, як вирушали автобусом з-під районної ради, як мене проводжала дружина і мій товариш Ярослав Саландяк, який хотів та фізично не зміг поїхати. Їхати було холодно, хоч мав кожуха. Там одразу вразила величезна кількість людей. Дух, повітря Майдану – це щось надзвичайне. Розмовляти будь з ким було легко і приємно, ми справді почувалися одним народом. Пригадую, як вночі ми стояли біля Верховної Ради та й почали співати українських пісень, то була чудова ніч… ще згадалась молода пара, що дала обіцянку після перемоги народити дитину, дідусь, що приніс нам маленьку баночку меду, бо більше нічого у нього не було, скрипаль, що грав нам на Банковій у скрипучий мороз, грав чудово, від душі дарував свій талант.

Минуло майже 10 років після тих подій, і от знову їду до Києва, бо там знову вирує Майдан, знову влада дурить нас. Підштовхнув мене до цього кроку Петро Вовк. Знову відчув ту ж атмосферу – всі за одно. Одразу після приїзду, тієї ж ночі, ми почули заклик зі сцени підтягнутися на Інститутську, бо там «Беркут» хоче прорватись. Отже, ми рушили туди, одразу опинились перед щитами беркутівців, пробували з ними розмовляти, та вони були, як з іншої планети, - озлоблені, агресивні. Дуже важко було протистояти, ззаду свої тиснуть, бруківка слизька, наше становище невигідне, бо стоїмо під схилом, та коли я згодом глянув униз, то стало веселіше – в наші ряди вливались все нові і нові сили, попри мороз нам було жарко в цій тисняві, так тривало майже до ранку, і, хоч барикада була майже розібрана, ми не відступили.

Не можу оминути, не згадати ночі чергування біля бочок. Зазвичай мені важко вночі не спати, та тоді сам собі дивувався – спати не хотілось, напевне, через загальну напругу, також з’являлися нові друзі, велися цікаві розмови на насущні теми. Так один студент із російськомовної родини через події на Майдані почав переконувати батьків, щоб вчили і розмовляли українською. Ще згадав, як знову прості кияни нам допомагали – приносили їжу, теплі речі, каву, чай. Одна жіночка бідкалась, бо картопля вистигне, поки вона її привезе на Майдан, дідусь приніс особливий чай на травах, і так різні люди приносили багато різних домашніх страв – це нас навіть розбещувало.

Допомагали люди і фізично. Звичайно, кожен в міру своїх сил, тут хочу розповісти про явно інтелігентну киянку, що прийшла пізно ввечері і, вийнявши із сумочки маленьку кухонну сокирку для відбивних, почала цюпати лід на вулиці Грушевського, там потрібно було зробити рів-канал, щоб вода не розтікалась по вулиці. Ще згадав грузина, який з радістю запитав мене, де я був раніше, коли я приніс поремонтоване кайло і почав ним довбати лід, бо вони довбали, чим прийшлось. Зустрівся мені житель Росії, що приїхав на Майдан, щоб перевірити самому, чи правду кажуть російські ЗМІ про нас. Переконався – брешуть.

                                                                       

                                                                                        Володимир Федорчук ("Земля Підгаєцька").