Давні римляни
були мудрими і далекоглядними, бо завойовуючи і прилучаючи до своєї держави
нові території на землях непокірних галлів, англів та саксів, германців та слов’ян,
першим ділом прокладали дороги з твердим покриттям. Бо слушно вважали,
прорікуючи – via est vita (дорога є життя). Від тих часів спливло
немало літ, а їхня думка донині правдива. Бо про яку країну можна серйозно
говорити без добрих доріг?
Із незапам’ятних
часів дороги на наших теренах були найдавнішим видом комунікацій. Їх розвиток
безпосередньо пов'язаний з господарською діяльністю людської цивілізації. Тому
історія шляхів завжди великою мірою пояснювала не лише економічні, а й
політичні та культурні чинники історичного поступу. Від того, чи лежало місто
на протореному гостинці або битому шляху, чи опинилося обабіч нього, часто
залежала його щаслива чи не дуже вдала історична доля. Старожитня назва
«гостинець», що означає «великий, битий шлях» походить від давньої
старослов’янської назви подорожніх прибулих купців –«гостів» - вихідців
переважно з іншої місцевості або іноземців, які справіку їхали цією дорогою,
тобто «гостинцем».
З погляду
ретроспективи, Підгайці не завжди могли похвалитися, що вони були ключовим
містом на велелюдних суходільних та водних шляхах. Проте місцева жартівлива й
популярна народна пісня, що розпочинається словами «Куда їду – туда їду, / Та
все на Підгайці …», навіть з огляду на відносну точність пам’яток «усної
історії» та самобутнього фольклору, зафіксувала давню транспортну важливість
міста у цьому регіоні.
Підгайці –
старожитнє галицьке місто на Опіллі, відоме за першою писемною згадкою з 1397
року, за другою – 1416. Розташоване у верхній течії Коропця – річки, лівої
притоки Дністра, за історичною літературою 1463 року отримало магдебурзьке
право. Один зі старовинних гербів, що був символом укріпленого міста, виглядав
так: «на блакитному тлі замок з двома вежами та відчиненою золотою брамою».
Інший герб, походженням власне 1539 року у щиті мав стилізовану літеру «Р», під
якою було розміщено півмісяць рогами догори, а на долі – хрест. Від кінця XV – до початку XVI ст., як приватновласницьке місто належало шляхетській родині Бучацьких, а
від 1630 року – магнатам Потоцьким, які лише у Галицькій землі володіли 17
містами; у 1670-х роках Підгайці перейшли до Конєцпольських.
25 серпня 1536
року місту, що за адміністративно-територіальним поділом входило до складу
Галицького повіту Руського воєводства Польського королівства і яким тоді володів
Миколай Вольський, було підтверджено магдебурзький привілей, який дозволяв
проведення тут двох щорічних ярмарків на
св. Олекси (17 липня) і св. Мартина (11 листопада) та щотижневих торгів у
суботу. 1590 року останній ярмарок був перенесений на свято Вознесіння. У
самому ж місті впритул до міських мурів вище від Львівської брами навпроти
Успенської церкви існувала так звана Стара Торговиця, там саме й відбувалися
ярмарки. Однак із часом торгівля великою рогатою худобою, в тому числі і
волами, свинями зросла настільки, що змушені були вийти за межі міських мурів і
неподалік сучасної вул. Бережанської відкрилася нова торгова площа, яка й
дотепер має назву, відому усім старожилам – Торговиця. Саме тому приїжджі
купці, що їхали зі Львова чи Поліським шляхом з Тернополя на ярмарки, мусили сплачувати
мито, через що й дотепер у селі Старе Місто частина вулиці Утратниці промовисто
іменується Рогачка.
Місто
неодноразово зазнавало руйнівних нападів татар. Сунули на рідний край своїми
бамбулами татари, мовби чорні хмари. Під міськими мурами ординці з’являлися у 1516, 1612, 1615, 1617, 1620,
1621, 1633, 1667, 1675 роках. Саме з Підгаєць з неприхованою тривогою писав 24
лютого 1613 року коронний стражник Ян Замойський про нову небезпеку татарського
наїзду, бо «із татар військо велике має іти через Покуття до Угорщини». У 1620
– 1621 роках ординці два рази палили місто. 1621 року татарва спустошила
передмістя Підгаєць – Старі Підгайці, Сільце, а також села Гнильче, Голгочі,
Білокриницю та ін.. У Гнильчому ординці тоді спалили 20 хат і корчму, в
Мужилові під Підгайцями – 38 хат, дім священника, церкву і млин, а в Голгочах
за вогнем татарського наїзду пішло у цей же спосіб 20 селянських господарств,
хата священника і церква. У XVII ст. іноземних
подорожників вражало таке розорення міст і сіл, що один із них з сумом
відзначав в Підгайцях «ні панів, ні домів, ані пса, ані когута – гола пустка».
З метою захисту від ворожих нападів власник міста збудував тут замок, усі
храми, як приміром Троїцький костел (1634 – 1643) або Успенська церква (1650 –
1653), як і синагога початку XVII ст. мали теж
оборонне значення. Ще одне замкове укріплення наново збудоване у XVII ст., а 1675 року зруйноване турками, височіло на
віддалі 10 км з південно-західного боку в сусідньому Завалові – у напрочуд
мальовничому річковому ярі Золотої Липи – одному з найдавніших сіл Галичини
(від 1552 року – містечку на магдебурзькому праві). За місцевими переказами у XII ст. воно нібито називалося Зелений Дуб. Нова ж
назва «Завалів» походить від трьох валів (подібно як у Крилосі – стольному
Галичі), що недалеко за селом, у XIII ст. захищали
фортецю від монголо-татарської навали.
На галицьке
Опілля, зокрема до Підгаєць на свої криваві промисли за живим людським товаром
– ясиром – та на грабіж татари вривалися двома сакмами (татарськими шляхами):
Чорним і Волоським.
Волоський
(Покутський або Золотий) шлях – один із чотирьох найбільших татарських шляхів,
яким у XVI – першій половині
XVIII ст. здійснювалися
татарські набіги за ясиром на територію Волощини (Валахії), Молдовського
господарства (звідси інша назва – Молдовський), Галицької та Львівської земель
Руського воєводства Речі Посполитої. Виходив з Білгорода (Акермана), йшов через
Молдову, між басейнами Дністра та Пруту на Покуття (від Снятина і далі на захід
мав також назву – Золотий), через брід на Дністрі повертав у напрямі Бучача, а
звідти, найвірогідніше через Підгайці, Бережани вів на захід аж до Львова.
Другий рукав цього шляху вів правим берегом Дністра галицькими землями і
доходив аж до Вісли. Інші назви «Золотий» або «Злодійський»» мав, ймовірно, від
великого ясиру та значної кількості награбованого багатства, взятого з цього
заможного і густонаселеного регіону.
У мирні часи
завдяки вдалому розташуванню з погляду комунікаційної мережі, Підгайці лежали
на утертому відгалуженні «Великої дороги» (via magna), яка у XVII – XVIII ст. провадила зі Львова через Рогатин, Бережани, Підгайці до Теребовлі. Ця
дорога з’єднувала не лише ці торговельні центри, але й водночас була сполучною
ланкою магістральних шляхів, які пролягали на Київ (через Сатанів, Бар,
Вінницю, Фастів), на Поділля (Кам’янець) і Молдову (Сучава, Ясси, Галац).
Підгайці були
розташовані водночас на рамені порівняно безпечного «Молдовського шляху» (via valahica), що сполучав
Львів та інші міста Речі Посполитої з країнами мусульманського Сходу. Недарма у
місті компактно проживали і торгували вірменські купці. Із Сучави на Хотин, Кам’янець
на Поділлі, Теребовлю через Підгайці проходив один з дрібніших варіантів
польсько-турецької торговельної траси. Шляховий варіант, що минав Підгайці та
прямував з Теребовлі безпосередньо на Тернопіль, Зборів, Золочів і далі
Глинянським трактом до Львова, був вигіднішим, тому став пріоритетним.
Характерно, що
прикарпатську сіль, зокрема з солеварень Солотвина, транспортували прасольською
дорогою через Богородчани, Галич, Єзупіль, Більшівці, Завалів, Шумляни,
Потутори, Козову, Козлів, а далі через Підкамінь на Західний Буг.
Селяни-коломийці з-під Коломиї та інших підкарпатських сіл, де працювали
солеварні, привозили сіль спеціально і до Підгаєць. Звідти вже згаданим
Поліським шляхом провадили її через Тернопіль, Кременець далі вглиб Волині та
Полісся. Очевидно, що ним, як і подібним за назвою Луцьким Поліським гостинцем,
транспортували галицьку сіль не лише на Волинське Полісся, але й аж у Білорусь
та Литву. Можливо, й тому козаки Петра Дорошенка у жовтні 1667 року поховали
своїх побратимів у могилі саме край цього Поліського шляху
Місто (Podhaicze) позначено на Спеціяльній карті України 1650 року,
що склав французький військовий інженер і картограф Гійом Левасер де Боплан. На
час подорожі Ульріха фон Вердума у його щоденнику за 1672 рік про Підгайці
читаємо: «Потім такими самими рівними полями до Підгайців одна миля. Це гарне місто
на рівнині, над озером. Воно велике й досить добре збудоване, з кількома
руськими (церквами) й одним папським костелом, і ще одним для вірмен, яких тут
живе ще більше, ніж юдеїв, хоча й останніх у цьому місті є досить багато й вони
мають свою божницю».
Гостинцями та
меншими шляхами Підгайці були тісно пов’язані з найближчими містами та
містечками – повітовими центрами Галичем і Теребовлею, Монастириськами,
Бучачем, Язлівцем, Золотим Потоком, Чортковом, Козовою і Бережанами. Якраз у
Бережанах торговельний тракт на Підгайці розпочинався від Підгаєцької брами,
оскільки назва міських воріт зазвичай збігалася із назвою гостинця, до якого
міста він провадив.
Підгайці
традиційно вважали одним із найбільших регіональних центрів, де жваво торгували
великою рогатою худобою. В архівних документах, зокрема у фонді
Теребовлянського гродського суду, зафіксовано також, що у Підгайцях Галицької
землі продавали кожухи та інші товари. Через Підгайці проходили і так звані
«волові шляхи». Саме тому Підгаєцький замок, розташований поблизу моста, окрім
оборонних функцій, виконував і економічну. Адже за перехід через підгаєцький
міст за кожного вола платили. До речі, 15 січня 1520 року король дозволив
єпископові Якову Бучацькому збирати у Підгайцях aggerale – тобто «гребельне» у розмірі по 3 динари від вола. Купці, які провадили
волів зі сходу на продаж, мусили переходити через греблю коло замку в Підгайцях
і платити оте «гребельне» чи «греблеве».
Найчастіше волів
великими партіями гнали вздовж торговельних трактів, інколи в обхід митниць і
митних прикомірків. Популярних у Центральній Європі «волоських» волів із Сучави
через молдовсько-польський кордон гнали повз місто двома дорогами: однією через
Хотин – Кам’янець – Скалу – Підгайці – Бережани – Дунаїв – Гологори – Львів, та
іншою через Чернівці – Снятин – Городенку – Золотий Потік – Підгайці й далі
спроваджували на продаж так званою Шльонською дорогою до Сілезії, на Помор’я і
Прусії, зокрема до найбільших тамтешніх міст – Вроцлава, Гданська і
Кенігсберга.
Австрійська карта
майора Фрідріха фон Міга, яка була складена 1782 року і нині зберігається у
Військовому архіві Австрії у Відні, чітко виокремлює шляхи, що вели через
Підгайці. З часом маршрути гостинців та шляхів змінювалися. Тому не дивно, що
для сучасника не завше дороги у напрямку на Бережани – Львів чи на Тернопіль
йшли звичними для нас шляхами. Вийшовши за межі міста вулицею Бережанською,
перетнувши потік Брідки або Мужилівку, торговельний шлях проходив через Майдан
(сьогодні там – «райсобез» і художня школа), дряпався Вивозом до вулиці
Утратниця. Там оминав місце страти і йшов вище аж до нинішньої колони св. Анни,
а там вже розходився: одна дорога виходила десь на сучасну зупинку села Мужилів
і йшла відомим нам шляхом Бережани – Львів. А інша дорога, за спогадами старожилів
– так званий Поліський шлях, тягнулася через Старе Місто – Загайці, потім
звертала на Новосілку, а далі провадила на Ленчівку до села Ригайлиха (нині с.
Степове) – Маловоди й виходила на Багатківці (обидва села нині у Теребовлянському
р-ні), Настасів поблизу старовинних Микулинців, а відтак вела на Тернопіль, а
звідти вже на Волинь і Полісся.
Шлях, яким колись
за часів Першої світової війни, 28 серпня 1915 року проходив І курінь УСС із
Завалова через підгаєцькі села: Волиця – Голгочі – Мозолівку і далі на
Золотники, місцевий вчитель-історик з Голгіч Іван Савко, спираючись на
свідчення старожилів, називає Старим гостинцем. Вочевидь, що торговельні шляхи
йшли не тільки густонаселеними місцями уздовж Коропця, але й для скорочення
маршруту могли перетинати один одного.
Лише з пам’яті старожилів можна відновити стару
дорогу на Бучач, яка вела з Підгаєць, оминаючи Монастириська: за селом Сільце у
видолинку є хутір Кадуби. Саме від нього за мостом зліва розпочиналася дорога,
що вела через хутір Леонти до села Мозолівки, а далі селами Бучаччини (чи через
Переволоку, чи Старі і Нові Петриківці) до самого Бучача. Цією дорогою у 1671 –
1672 роках, мабуть, їхав знаменитий своїми подорожніми нотатками таємний
французький посол, німець Ульріх фон Вердум.
Цікавими видаються
деталі щодо старовинних доріг і на відтинку Вага – Надрічне, що на
тернопільській трасі. Це – відрізок сучасного автошляху Підгайці – Тернопіль,
збудованого у 1950-х роках. До цього часу два різних шляхи, які розмежовувалися
у Вазі: перший з них, лівий, йшов від села Вага полем дорогою, де ще зберігся кам’яний
настил (гостинці колись деколи буквально «мурували») до надрічненського
повороту на село Соснів, а інше рамено, праве, йшло з Ваги через хутір Дубники
і виходило до Золотників. Топонім «Вага», ймовірно, може вказувати на місце
митниці, на якій брали відповідну плату за проїзд, вагу тощо.
Наприкінці XIX ст. у Підгаєцькому повіті станом доріг загалом можна було особливо
похвалитися, бо ще влітку та взимку сяк-так, а під час осінніх боліт і весняних
вибоїн подорожники інколи пропадали в баюрах, проте існував лише один добрий
шлях – гостинець, що вів з Підгаєць через Доброводи і Ковалівку до
Монастириськ. Через Підгайці провадив урядовий гостинець, що з’єднував Бережани
зі Станиславовом. Добрим вважали також крайовий гостинець, що вів з Підгаєць
через Угринів, Яблунівку, Завалів, Пановичі, Дрищів до Галича (де була станція
львівсько-чернівецько-ясської залізниці, до речі, прокладеної фактично за
давнім маршрутом Волоського тракту) та повітова дорога, що також з Підгаєць вела
через Білокриницю, Соснів, Раковець, Семиківці, Багатківці до Денисова, а знову
з Підгаєць через Голендру на Литвинів до Божикова. Дві приватні дороги тоді ж
провадили: одна – через Галич, Вербів, Голгочі, Заставці, Швейків до
Монастириськ; друга – з Підгаєць через Котузів до Зарваниці та Вишнівчика, з
нею ж лучилася поперечна дорога через Швейків, Черемхів, Мозолівку, Гниловоди
до Котузова.
«Куда їду туда
їду, та все на Підгайці, бо в Підгайцьох на базарі дуже тані яйці…», -
жартівлива народна пісня, у якій безтурботно йдеться про дорожню
непроминальність Підгайців, що підтвердилася на зламі XIX – XX ст., після спорудження у 1897 – 1909 роках залізниці Львів – Підгайці, що з’єднала
тоді вже повітове місто Галичини зі Львовом і Тернополем. Її проклали приблизно
за маршрутами старожитніх суходільних шляхів, на віковому перехресті яких не
загубилося, не стерлося з глибинної пам’яті нашої минувшини це неповторне опільське місто.
Володимир Пришляк
Немає коментарів:
Дописати коментар