Розумію, що
спогади кожної людини чогось варті, і ще, зваживши на прохання моїх товаришів,
пишу ці спогади.
У 2004 році наші
сподівання на справедливість було зневажено, право на вибір було забрано. Неспокій,
тривога, бажання змін спонукало мене, як і багатьох інших, у ту зимову пору
вирушити до Києва на Майдан. Запам’яталось, як вирушали автобусом з-під
районної ради, як мене проводжала дружина і мій товариш Ярослав Саландяк, який
хотів та фізично не зміг поїхати. Їхати було холодно, хоч мав кожуха. Там одразу
вразила величезна кількість людей. Дух, повітря Майдану – це щось надзвичайне. Розмовляти
будь з ким було легко і приємно, ми справді почувалися одним народом. Пригадую,
як вночі ми стояли біля Верховної Ради та й почали співати українських пісень,
то була чудова ніч… ще згадалась молода пара, що дала обіцянку після перемоги
народити дитину, дідусь, що приніс нам маленьку баночку меду, бо більше нічого
у нього не було, скрипаль, що грав нам на Банковій у скрипучий мороз, грав
чудово, від душі дарував свій талант.