неділя, 27 вересня 2015 р.

Етнічний склад населення Підгайців



Підгайці, як місто, стояли на одному із головніших бічних артерій торговельних шляхів з Азії, Криму зокрема, до Європи. Саме в тому було їхнє «щастя» і «нещастя». «Щастя» - бо розвивались економічно, до того ж, прибували до українців-автохтонів й сотні, а то й тисячі представників інших народів і насамперед поляків, євреїв та вірмен. «Нещастя» - бо часті татарські набіги нищили місто і не давали можливості стабільно розвиватись. Так місто стало багатоетнічним.
Відомості про етнічний склад населення міста Підгайці, вочевидь, спочатку фрагментарні, а після приєднання Галичини до Австрії з її любов’ю до статистики, маємо здебільшого уточнені дані не тільки про населення загалом, а й про належність до тієї чи тієї віри, що й означало тоді і належність тієї чи тієї особи до конкретного етносу. Погоджуємось з відомим істориком, уродженцем Підгаєччини (Старе Місто) Тарасом Гунчаком, який, редагуючи історико-меморіяльну працю вихідців з Підгаєцького повіту «Підгаєцька земля», зазначив: «Наше знання підгаєцького громадського життя, без сумніву, дуже фрагментарне. Документи, які нам доступні, відносяться в більшости до подій, що були легального або адміністративного характеру. Чогось в роді щоденної хроніки, на жаль, не маємо». Се стосується і знань про етнічний склад населення міста.
З цього погляду для дослідника цінні будь-які спогади мандрівників, що бували у нашому місті, чи будь-які інші відомості про населення міста та його етнічний склад. Наприклад, Міколай Нєдзвєдзький, автор першої ґрунтовної монографії про Підгаєччину, пишучи про надання Зиґмундом I привілею запровадження ярмарку на св. Олекси 1519 року, засвідчує, що торгівлею займались головно вірмени, а «жиди дрібним товаром гендлюючи, дороблялися поволі ліпшої ситуації в майбутньому».
Опис Підгаєць, який залишив турецький мандрівник Евлій Челебі 26 травня 1657 року, великою мірою декоративний і з багатьма перебільшеннями, як зауважує Тарас Гунчак, однак, вказує доволі вірогідно, хто населяв тоді Підгайці: «У твердині є багато жидівських і вірменських підданих, які є експертами у виробництві тканин».
А вже голландець Ульріх фон Вердум, таємний посол французького принца Конде, претендента на польську корону в щоденнику за 19 лютого 1672 року зафіксував такий цікавий факт: «Потім такими самими рівними полями до Підгайців одна миля на рівнині над озером. Воно велике й досить добре збудоване з кількома руськими (церквами) й одним панським костелом, і ще одним для вірмен, яких живе тут ще більше, ніж юдеїв, хоча й останніх у цьому місті є досить багато й вони ж мають свою божницю».
Юдейські ж дослідники подають не менш цікаві подробиці про появу їх у місті. Хоча джерела свідчать про те, що перший список єврейських платників податку в Підгайцях датований 1552 роком. У 60-х роках XVI ст. юдеї Підгаєць сплачували 20 золотих подушного податку, а 1575 року – 60 золотих, що однозначно тоді означало – кількість юдеїв зростала й збільшувалась їх економічна потужність. Ці ж автори стверджують, що юдеї Підгаєць – це складова частина населення міста, яку замешкували також волохи, вірмени і поляки. Появу юдеїв десь у XVI ст. у Підгайцях підтверджують і укладачі Єврейської енциклопедії. Про вірменську колонію у Підгайцях ґрунтовну розвідку подав історик-вірменіст Ярослав Дашкевич. Він писав: «Галицький історик вірменського походження Садок Баронч (1814 – 1892) повідомляє, що у 1590 році Підгайці орендував польський вірменин Якуб Серебкович, але незрозуміло, чи була вже тоді в місті вірменська громада, про яку повідомляє у 1657 році турецький купець Евлія Челебі. При цьому він відзначає, що тутешні вірмени займалися сукновальством. Анонімний автор XVII століття. Звіт якого опублікований Антонієм Павецьким у другій половині XIX ст., говорить, що після прибуття в Галичину театинської місії з Риму 1664 року у Підгайцях було побудовано вірменську церкву. Цей же автор вказує, що підгаєцькі вірмени чинили опір запровадженню унії з Римом, згадуючи при цьому, що походили вони з Молдови, а не із Криму.

Можна зробити висновок, що підгаєцькі вірмени мали би послуговуватися вірменською мовою, а не вірмено-кипчацькою, як переселенці з Криму. Зрештою, на той час вірменська еміграція з міст Криму згасає остаточно. Голландець Ульріх фон Вердум (1632 – 1681), згадує, що, проїжджаючи в лютому 1672 року через Підгайці, бачив вірменську церкву; і при цьому відзначає, що вірменів у місті проживає більше, ніж жидів, хоча також жидів багато, є синагога. Виходячи з цього, можна припустити, що підгаєцькі вірмени мали самоврядний орган, подібно до хуцу або вірменського магістрату, щоправда, не маємо про це даних з історичних джерел. У всякому разі, Садок Баронч 1675 року згадує вірменського війта у Підгайцях – Сефера Байбурта. У тому ж 1675 році в реляції театинської місії теж згадано вірменську церкву в місті. Проте, за даними анонімного автора, 1676 року вірменська колонія в Підгайцях припинила існування. Можливо, це сталося внаслідок руйнівного походу турків 1675 року.

Однак 1687 року Франсуа-Поль Далейрак знову називає вірмен у числі мешканців міста. Тобто, з усуненням безпосередньої турецької загрози, вірмени повертаються в Підгайці. Але, як і в Язловці, тепер для них настають  инші часи. Якщо в Бережанах 1686 року згадується вірменський війт, громада розвивається, то у Підгайцях колонія занепадає. Припинення свіжих колонізаційних хвиль із Криму, поширення вірмено-католицької унії пришвидшили ополячування підгаєцьких вірмен і зумовили їхнє зникнення. Згадуваний уже дворянин короля Яна III Далейрак залишив нам такий опис Підгаєць: «Підгайці є одним з більших і показніших руських міст, мають муровані доми, бруковані вулиці, п’ять церков, оборонні мури, старий замок з потужними мурами, вежами і валами, як також (має) численне населення, яке складається із жидів, волохів, армян, поляків і русинів».
Вочевидь, треба зважати і на незаперечний факт – у середні віки населення міста й Підгаєччини постійно жило під загрозою татарських нападів, які тривали з більшими чи меншими інтервалами із XV ст. по 1698 рік включно, а тому і демографія населення постійно змінювалась.
Про XVIII ст. маємо мало відомостей. 1765 року відбувся перепис юдейського населення Королівства Польського. Тоді у кагальному окрузі було 1370, а в самих Підгайцях – 1079 юдеїв. Енциклопедія єврейських релігійних громад Польщі фіксує у Підгайцях зростання чисельності юдеїв із 1765 року по 1921 рік: 1765 рік всього ? в т. ч. юдеїв 1079; 1880 – всього 5943, юдеїв 4012; 1890 – всього 5646, юдеїв 3879; 1900 – всього 5790, юдеїв 3557; 1910 – всього 5576,юдеїв 3497; 1921 – всього 4814, юдеїв 2877; 1931 – всього ?, юдеїв 3129.
Зміна демографії юдейського населення пояснюється масовою еміграцією після 1880 року і всередині імперії, і за океан. Уже 1895 року у США підгаєцькі юдеї створили товариство «Мишат Беньямін» - «Подарунок Беньяміна».
Від 1772 року, а особливо у XIX ст. ми вже маємо значно конкретнішу статистику. «Географічний словник» («Slownik geograficzny») 1887 року фіксує, що 1870 року було 4570 мешканців, а 1880 – 5943 осіб (з них римо-католиків – 900, греко-католиків – 1031, 4012 юдеїв).
Польський історик Іво Вершлер, уродженець Підгаєць, писав, що 1890 року жило у місті 3879 жидів, 1005 греко-католиків і 760 римо-католиків, а натомість 1914 року на загальну кількість мешканців (приблизно 6000) припадало: 3750 жидів, 1150 українців і 1100 поляків. Іполіт Ступніцький у праці «Galicia pod wzgledem geograficzno-topograficzno-historycznym» («Галичина під поглядом географічно-топографічно-історичним»), датованій 1848 роком, пише про 3500 мешканців Підгаєць, але не вказує на етнічний склад. Так само «грішить» і «Ksiega adresowa Polski» («Адресна книга Польщі») за 1930 рік – подаючи кількість мешканців Підгайців – 4814 душ. А от автори Української Загальної Енциклопедії подають не тільки точну кількість мешканців (5000), а й наводять відсоток від загальної кількості (18,9% - українців, 20,8% - поляків, 58,5% - жидів). У рукописному варіанті спогадів про життя у довоєнних Підгайцях Мєчислав Бауман припускає, що у місті в 30-х роках XX ст. проживало 8-9 тисяч мешканців. І наголошує, що власне половину мешканців становили жиди, а решта – поляки й українці.
Найповнішу, але не вичерпну відповідь про склад населення подає Етнографічна карта південно-західної України (Галичини) Володимира Кубійовича станом на 01.01. 1939 р.. Чисельність етнічного населення Підгаєцького повіту на вказане число становить: всього населення – 104,9 тисяч, із них – українців – 65,4 тисячі або 62,4%, поляків – 3,3 тисячі або 3,1%, польських колоністів -4,3 тисячі або 4,1%, латинників – 26,6 тисячі або 25,3%, жидів – 4,8 тисячі або 4,6%.
З цієї таблиці видно цікавий поділ самих поляків, що потребує пояснення. Ця класифікація відображає ті процеси, що відбувались у Галичині, зокрема в міжвоєнний період 1921-1939 роках. Цифра 3,3 тисячі поляків свідчить про тих поляків, які були елітою повіту – людей, які працювали в адміністративному апараті повіту, духовенства, війтів, поліції, інтелігенції, в школах та інших організаціях. Таких, що послуговувалися і в роботі, і в побуті постійно польською мовою. 4,3 тисячі польських колоністів – це те населення з глибини Польщі, за допомогою яких санаційний польський уряд хотів сколонізувати Західну Україну.
Латинники – це здебільшого сільське населення, яке визнавало себе римо-католиками, ходили до костелу, під час релігійних відправ послуговувались латинською мовою, але в побуті розмовляли виключно українською мовою.
Що ж до самого міського населення Підгайців та їх етнічного складу, то згідно з умовними позначеннями можемо зробити такий висновок: всього населення понад 10, але менше 20 тисяч мешканців. За національною ознакою згідно з поданими кольорами: юдеїв -50%, поляків – 30%, українців – 20%. Тобто, якщо візьмемо основу населення у 10 тисяч мешканців, то юдеїв – 5 тисяч, поляків – 3 тисячі, українців – 2 тисячі.
У післявоєнний час автори «Підгаєцької землі» з очевидним сумом констатують: «Місто не тільки змінило свій колишній вигляд та спосіб щоденного життя-побуту, але й мешканців. Автохтонного населення мало. Більшість – це переселенці з Лемківщини, східних областей України, а також з інших республік».
Воно й не дивно… П’ятитисячна юдейська громада стала жертвою і зникла у вирі Другої світової війни, лишивши після себе багату культурну спадщину. Утім невелика кількість тих, які вижили (від 100 до 300 осіб) розпорошилась світом, змушена була покинути Підгайці, часто не зі своєї волі. Останній етнічний юдей помер 1992 року. Поляки теж були змушені покинути свою малу батьківщину внаслідок домовленостей великої трійки (Сталін, Рузвельт, Черчіль) на Ялтинській конференції 1945 року. Лишилось їх небагато, десь до 50 осіб.
Автохтонне ж українське населення у воєнний і післявоєнний період теж несло тягар своєї долі: а) одні 1944 року разом із відступаючими частинами вермахту подались у так званий «великий ісход», тобто пішли на Захід у невідомість, покидали вже нажите добро, не бажаючи зазнавати «радости повторної жорстокої окупації большевитської»; б) свідома частина міщан пішла у ліси в УПА, щоби боротись з ворогом; в) багато сімей за співпрацю з УПА були виселені в Сибір. І лише невелика частина корінного українства залишилася вдома, віддавши себе на волю Божу (близько 500-600 мешканців).
Дані про кількість післявоєнного автохтонного населення подаємо за спогадами старожилів – корінних жителів міста – Тихих, Крамарчуків, Титлів, Гуглевичів, Кучмів тощо. Тому післявоєнне населення міста складало всього 3277 мешканців. З більшими чи меншими змінами така чисельність населення була достатньо довго. На 2007 рік місто нараховувало 3200 осіб. Та згідно з даними міськвиконкому на 2009 рік вперше чисельність мешканців стала меншою, ніж три тисячі – 2995 осіб. При нинішній стагнації економічного й суспільного життя картина цілком типова для всієї України.
                                                                                                                           Степан Колодницький .

Немає коментарів:

Дописати коментар