Колія Львів – Підгайці

На момент поділу Австрійської імперії на двоєдину Австро-Угорщину (1867) в Австрії на 100 тисяч населення припадало всього 7 км залізниць. У Галичині, що стала автономним краєм Ціслейтанії, було лише 2 залізниці – Карла Людвіга (Краків – Перемишль – Львів) і Львів – Чернівці – Ясси, завдовжки 743 км. Уряд відчував потребу розширення залізничної мережі імперії, і з цією метою був виданий закон від 20 травня 1867 р., що на довгі роки звільняв концесіонерів залізниць від податків. Цей закон і потреби промисловості, яка тоді активно розвивалася, привели до пожвавлення в галузі залізничного будування. Проекти з’являлись як гриби після дощу.

Будівництво східногалицької частини трансверсальної, фактично стратегічної залізниці зі Станіславова до Гусятина почалося навесні 1883 року і проводилося швидкими темпами. Якщо на початку березня тільки завозили необхідні будівельні матеріали і починали копати грунти під будову, то вже у жовтні почалося укладання колії в Хриплині (поблизу Івано-Франківська). На відміну від технічного персоналу всі робітники були місцевими. Їхніми руками збудовано всю залізницю разом зі станційними об’єктами та інженерними спорудами. 15 листопада 1884 року вся лінія, завдовжки 144 км, була закінчена, а від початку 1885 року почався регулярний рух із Станіславова до Гусятина.

Замок у Завалові

На землях Тернопілля дуже легко не помітити окремого замкового комплексу. Його розташування спричинилося до складної, а часом і трагічної історії та появи тут у XVI – XVII ст. великої кількості оборонних споруд. Аж 134 замкових комплекси на Тернопільщині нарахував львівський історик Орест Мацюк на основі архівних пошуків. На сьогодні беззаперечною є інтерпретація окремими українськими та польськими дослідниками річкових мереж лівого берега Дністра, зокрема Золотої Липи, як локальних зон зведення укріплень проти турецько-татарських набігів у XV – XVII ст. За підрахунками Е. Горнової, з 79 міських населених пунктів Галицької землі 43 міста «мали замки, будовані частково з каменю, а частково з дерева». Більшість з цих укріплень в наші дні візуально не прослідковуються, тому що швидше за все вони були невеликими замочками, що занепадали разом з занепадом власників. Завалівський замок, переживши свій період розвитку, був знищений під час Першої світової війни.

Перша історична згадка про Завалів датується 1465 роком. Це було доволі велике поселення у власності родини Бучацьких. 1611 року Завалів мав вже статус містечка з усіма відповідними для цього господарсько-адміністративними елементами: ринковою площею, ратушею. Пізніші відомості про Завалів пов’язані з існуванням монастиря отців-висилиян з церквою Св. Миколи. В джерелах відзначено, що в давнину на горі стояв монастир з високою дзвіницею. За наказом австрійського цісаря Йосифа ІІ монастир ліквідували наприкінці XVIII ст., а дзвони передали до монастиря василиян у Бучачі. На одному з дзвонів був напис: «Сей дзвін до монастиря Завалова року Божого 1613».

Штетл Підгайці. Різнобарвний світ мого дитинства

Підгайці було забуте часом містечко, розміщене між високою горою і великим озером, з кінною пожежною частиною, напівсліпим міським судовим чиновником і одним автомобілем. Величезна ринкова площа була душею міста й причиною його існування. Щочетверга сотні селян продавали яйця і масло та купували собі інші товари. То був час, коли коні залишали після себе на базарі запаси кінського посліду, що було єдиним джерелом забруднення довкілля.

Єдиний автомобіль у місті, коли він їхав, був предметом захоплення й гордістю міста. Коли він з’являвся на вулиці, їдучи зі швидкістю 15 миль на годину (24 км/год.) діти кричали і переганяли його, торкаючись цього пихкаючого і залякуючого сучасного, за тогочасними мірками, засобу.

Місто населяли поляки, євреї і українці, які жили в ненависній гармонії, вони потребували і ненавиділи один одного. Жили в напівзруйнованих побілених глиняних хатинах із блимаючи ми гасовими лямпами. Кілька заможних осіб мешкали у двоповерхових мурованих будинках з електричним освітленням і ручними телефонами.

Місто мало цікавий добір знаменитих людей різних професій та суспільних верств: Бібрик – міський дурень, спеціаліст з богохульства; Айзенберг – міський божевільний; Врублевський – однорукий інвалід, який торгував ненависною газетою «Польща без жидів»; Ксенія – приваблива і трохи боязлива пані, напівсамотня повія; Бурштінер Ребе – релігійний наставник і Гебі Джоел – його помічник, частий клієнт пані Ксенії.

То був останній шанс… (до 20-річчя відновлення Підгаєцького району)

Коли в пошуках хліба насущного наприкінці 90-х років XX ст. опинився в Чехії, не думав і не гадав, що омріяне «дитя» - Підгаєцький район, яке так тяжко виношувалось і народжувалось наприкінці 1980, через 10 років стане хронічним пацієнтом обласного бюджету, без постійних фінансових ін’єкцій якого воно («дитя») перестало б існувати. Як може бути інакше, коли район, наскільки мені відомо, дотується більш, як на 80 відсотків. Тоді як Герцаївський район на Чернівеччині, що відновлений того ж часу рішенням Верховної Ради, не те що процвітає, але серед інших районів Буковини довів своє право на самостійне існування. Коли навколишні райцентри (Монастириська, Бережани, Галич, Козова, Теребовля), незважаючи на скрутні умови сьогодення, все-таки знаходять у собі ресурси будуватись, а чи щось, бодай, оновлювати, то вигляд Підгаєць, як райцентру, гірший, ніж у післявоєнний час. Чому так? Що стало причиною краху надій підгайчан на нове життя?

Чи праві ті скептики, які щораз повторюють, що цього району не потрібно було взагалі? Адже, крім апаратників у різних районних установах, нічого не змінилось. Чи це так? А якщо так, то логічне запитання, майже за Шевченком: за що боролись?!

Так сталося волею долі, що тоді я, як міський голова у 1990 – 1994 роках, був в епіцентрі тих подій. Ба й більше, без фальшивої скромності, з усією відповідальністю тверджу, що був (беру сміливість так сказати!) головним ідеологом відродження району, і до того ж виконував всю чорнову роботу. Всі нитки цього, в багатьох моментах захоплюючого, сюжету перебували безпосередньо у моїх руках чи узгоджувались у діях з іншими сучасниками й творцями тих подій. Або принаймі був у курсі того, що робили інші. Бувало, що втілював у життя ті підказки, що йшли зверху, з області. Так було. І хоча коротка людська пам'ять, як твердять скептики, та все ж ті, хто творив район, хто брав посильну участь у його творенні, без сумніву, пам’ятають ті події.

Знаймо своїх героїв

З 2006 року в Україні офіційно прийнято відзначати 14 грудня як День вшанування ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС, адже саме цього дня було завершено будівництво саркофага над зруйнованим 26 квітня 1986 року у результаті вибуху четвертим енергоблоком Чорнобильської АЕС. Сотні тисяч людей з усього Радянського Союзу брало участь у ліквідації наслідків цієї жахливої катастрофи, та найбільше було жителів Української РСР. Було там і багато наших земляків. Сьогодні своїми спогадами ділиться житель с. Старого Міста, ліквідатор наслідків Чорнобильської катастрофи категорії II–А Ярослав Ількович Пелещишин.

-          Це вже був 1987 рік. Починалось літо, - розпочинає свою розповідь Ярослав Ількович. – На той час я працював трактористом у колгоспі с. Старого Міста «Шлях до комунізму». Вдома з роботи мене чекала любляча дружина Марія та двійко маленьких діток – шестирічний Іванко та трирічна Оля. Я спішив з роботи до сім’ї, а там того дня на мене чекала на мене ще й повістка з військкомату: «З’явитись у Бережанський військкомат». Не знав, ні для чого, ні куди треба буде їхати, але, як послушний громадянин своєї держави, поїхав, куди кликали.

Підгайці. Історико-містобудівний нарис

Мережа міських поселень Галичини формувалась упродовж століть вслід за розвитком суспільно-економічних відносин. Період XIII – I пол. XVII століття, знаменується динамічним зростанням  кількості міст. Це явище було спричинене не менш динамічним розвитком цілком «капіталістичних» товарно-грошових відносин. Будучи переважно осередками торгівлі та ремесла, міста виконували функцію ринків обміну для певної території. В ідеалі система розташування міст забезпечувала можливість селянам з найдальшого села впродовж дня привезти до міста продукцію землеробства, продати чи обміняти її на ремісничі вироби і того ж дня повернутись додому. На середину XVII століття у Руському воєводстві вже було 177 міст, середня відстань між якими становила 15 – 20 км.

Якщо до XV століття ініціатива у заснуванні нових поселень належала верховній владі (князям, королям), то надалі заснування міст ініціювали переважно приватні землевласники, почавши від великих магнатів-латифундистів, закінчуючи більш-менш заможними дворянами. Справою власників було отримати в королівській канцелярії необхідні юридичні документи, зокрема узаконити торговельні та ярмаркові дні. Місто розглядали передовсім як надійне джерело доходів. Окрім цього воно сприяло оборонності краю і пожвавлювало внутрішній торговельний обмін.

УПА на Підгаєччині

Про визвольний рух на Підгаєччині першу комплексну статтю написав Лев Шанковський. Визвольний рух ОУН та УПА на території Підгаєцького повіту також розглянемо у вступній статті Петра Твардовського до історико-мемуарного збірника «Підгайчани в боротьбі за волю України», яка переважно опиралася на праці Л. Шанковського, П. Мірчука та спогади вихідців з Підгаєччини.

Ця стаття – спроба подати загальну характеристику діяльності підрозділів УПА в Підгаєцькому повіті на підставі широкої джерельної бази, насамперед документів ОУН і УПА, які зберігаються в українських архівах. Виписки частини документів надав дослідник Володимир Мороз.

Створення відділів УПА на території Підгаєччини мало за собою багатий військовий досвід Організації Українських Націоналістів. Упродовж 1938 – 1939 років члени та симпатики ОУН проходили теоретичний і практичний вишкіл у навчальних таборах, що були організовані у важкодоступних лісових місцевостях біля сіл Мужилів, Шумляни, Лиса, Вербів, Рудники, Носів та Затурин. Підпільники Підгаєччини виступили організованою силою у подіях німецько-польської та радянсько-польської війни 1939 року.

Також на початку війни між ІІІ Рейхом та Радянським Союзом активну участь у військових подіях червня – липня 1941 року взяли члени ОУН з Підгаєцького повіту, виконуючи накази Проводу ОУН щодо загального повстання у Краї та проголошення Акту Державної Незалежності.