
-
Це
вже був 1987 рік. Починалось літо, - розпочинає свою розповідь Ярослав
Ількович. – На той час я працював трактористом у колгоспі с. Старого Міста
«Шлях до комунізму». Вдома з роботи мене чекала любляча дружина Марія та двійко
маленьких діток – шестирічний Іванко та трирічна Оля. Я спішив з роботи до сім’ї, а там того дня на мене чекала на мене
ще й повістка з військкомату: «З’явитись у Бережанський військкомат». Не знав, ні для чого, ні куди треба
буде їхати, але, як послушний громадянин своєї держави, поїхав, куди кликали.
Прибувши у
призначений день і час у військкомат, нас, знову ж таки не повідомляючи нічого,
посадили в автобуси й кудись повезли. Серед усіх призовників побачив й багато
знайомих мені людей із навколишніх сіл. Це і Михайло Гнида з с. Гнильчого, і
Дмитро Бакун із с. Мирного, з якими я ще донедавна підтримував теплі й дружні
стосунки, - продовжує мій співрозмовник.
-
Була
ніч, більшість із нас мирно спали, навіть не підозрюючи, що через рік
Чорнобильської катастрофи нас можуть відправити туди – у саме пекло, - пригадує
співрозмовник. – Аж, прибувши у Коростень Житомирської області, нам видали
захисну форму і респіратори. Тоді вже й пояснень не потрібно було. Ми все
зрозуміли – їдемо у Чорнобильську зону. З міста Коростеня їхали ми ще десь 70
кілометрів, і десь за стільки ж кілометрів від самого міста Чорнобиль розбили
палатки, й там розмістився наш Прикарпатський полк. Недалеко, можна сказати по
сусідству, був Прибалтійський полк. Одним словом, людей було дуже багато.
У Чорнобиль
їздили позмінно. Коли пригадую ті часи, то зразу спливають спогади про те, як
все ретельно мили й перевіряли дозу радіації. Бувало, що й митись приходилось
по 3 – 4 рази на день, - пригадує Ярослав Ількович. – На самому реакторі ми
працювали не більше 5 – 7 хвилин. потім зразу ж в душ. Весь одяг, в якому
працювали викидали, ретельно мились і вдягали чисте вбрання. Покидаючи
територію, кожному заміряли рівень радіації. Могли відправляти митись вдруге, а
то й втретє, якщо доза радіації була завеликою. Те ж саме було із посудом, з
якого ми їли. Його слід було мити у гарячій воді і по декілька разів, зберігати
у целофанових пакетах. Мились і машини, у яких ми їздили. Заміри проводились і
коли ми проїжджали 30-кілометрову зону, і коли 50-кілометрову також. Завжди у
дорогу нам видавали пам’ятні карточки – інструкції, де було чітко розписано, що
не можна робити у радіаційній зоні і як слід поводитись у різних ситуаціях. До
сих пір пам’ятаю, що не можна було курити. Під час щоденних поїздок до
Чорнобиля тепер пригадуються мені постійні мокрі дороги – їх теж весь час мили.
Також кожного ранку медпрацівники брали у нас кров на аналізи.
Щодня у Чорнобиль
ми не їздили. Якщо дозиметр у когось вже показував зависокий рівень радіації,
то для таких була й інша робота. Оскільки я за спеціальністю тракторист, то
відправили загортати могильники, де хоронили наш формений одяг та речі, що
показували дуже високий рівень радіації, відгортати щебінь з дороги, яка вела
до Чорнобиля.
Так трудився
Ярослав Ількович, долаючи наслідки жорстокої екологічної катастрофи, впродовж
цілого літа, за що після повернення був нагороджений грамотою Радянського
Союзу. А в 90-х роках, вже за часів незалежної України, отримав почесну
нагороду «Союзу Чорнобиль України» медаль «За заслуги».
Є багато героїв у
нашій історії, і ліквідатори Чорнобильської катастрофи також належать до їх
числа. То ж не забуваймо про них, а подякуймо за те, що ціною власного життя і,
не шкодуючи власного здоров’я,
боролись із зло віщим атомом. Нехай же обминають їх усі тривоги і печалі, а
Господь Бог пошле міцне здоров’я, радість, злагоду і достаток у їхні сім’ї.
Марія Колодницька
(«Земля Підгаєцька»)
Немає коментарів:
Дописати коментар