Замок у Завалові

На землях Тернопілля дуже легко не помітити окремого замкового комплексу. Його розташування спричинилося до складної, а часом і трагічної історії та появи тут у XVI – XVII ст. великої кількості оборонних споруд. Аж 134 замкових комплекси на Тернопільщині нарахував львівський історик Орест Мацюк на основі архівних пошуків. На сьогодні беззаперечною є інтерпретація окремими українськими та польськими дослідниками річкових мереж лівого берега Дністра, зокрема Золотої Липи, як локальних зон зведення укріплень проти турецько-татарських набігів у XV – XVII ст. За підрахунками Е. Горнової, з 79 міських населених пунктів Галицької землі 43 міста «мали замки, будовані частково з каменю, а частково з дерева». Більшість з цих укріплень в наші дні візуально не прослідковуються, тому що швидше за все вони були невеликими замочками, що занепадали разом з занепадом власників. Завалівський замок, переживши свій період розвитку, був знищений під час Першої світової війни.

Перша історична згадка про Завалів датується 1465 роком. Це було доволі велике поселення у власності родини Бучацьких. 1611 року Завалів мав вже статус містечка з усіма відповідними для цього господарсько-адміністративними елементами: ринковою площею, ратушею. Пізніші відомості про Завалів пов’язані з існуванням монастиря отців-висилиян з церквою Св. Миколи. В джерелах відзначено, що в давнину на горі стояв монастир з високою дзвіницею. За наказом австрійського цісаря Йосифа ІІ монастир ліквідували наприкінці XVIII ст., а дзвони передали до монастиря василиян у Бучачі. На одному з дзвонів був напис: «Сей дзвін до монастиря Завалова року Божого 1613».

Штетл Підгайці. Різнобарвний світ мого дитинства

Підгайці було забуте часом містечко, розміщене між високою горою і великим озером, з кінною пожежною частиною, напівсліпим міським судовим чиновником і одним автомобілем. Величезна ринкова площа була душею міста й причиною його існування. Щочетверга сотні селян продавали яйця і масло та купували собі інші товари. То був час, коли коні залишали після себе на базарі запаси кінського посліду, що було єдиним джерелом забруднення довкілля.

Єдиний автомобіль у місті, коли він їхав, був предметом захоплення й гордістю міста. Коли він з’являвся на вулиці, їдучи зі швидкістю 15 миль на годину (24 км/год.) діти кричали і переганяли його, торкаючись цього пихкаючого і залякуючого сучасного, за тогочасними мірками, засобу.

Місто населяли поляки, євреї і українці, які жили в ненависній гармонії, вони потребували і ненавиділи один одного. Жили в напівзруйнованих побілених глиняних хатинах із блимаючи ми гасовими лямпами. Кілька заможних осіб мешкали у двоповерхових мурованих будинках з електричним освітленням і ручними телефонами.

Місто мало цікавий добір знаменитих людей різних професій та суспільних верств: Бібрик – міський дурень, спеціаліст з богохульства; Айзенберг – міський божевільний; Врублевський – однорукий інвалід, який торгував ненависною газетою «Польща без жидів»; Ксенія – приваблива і трохи боязлива пані, напівсамотня повія; Бурштінер Ребе – релігійний наставник і Гебі Джоел – його помічник, частий клієнт пані Ксенії.